Сьогодні
Вінниця є одним з найбільших міст історичного Поділля, що розкинулося на
берегах Південного Бугу. І хоч, порівняно з іншими старовинними містами нашої
держави, Вінниця є дещо молодшою, все ж цей факт анітрохи не сприяв дослідженню
історії її появи на історичній арені. Сьогодні дослідники та краєзнавці не
можуть дійти згоди навіть щодо питання виникнення самої назви поселення.
Поширеними є три загальноприйняті версії:
-
від
слова «вінниця», тобто винокурня або гуральня;
-
від
слова «віно» - так в давнину називали маєтки, які отримувала дружина від свого
чоловіка (посаг) після одруження;
- від річки «Вінничка», в гирлі якої і було сформоване саме місто.
Варто
відзначити, що кожна з вищезазначених версій не витримує жодної критики. І,
напевно, не випадково дослідники намагаються наводити їх якось обережно, не
акцентуючи уваги. Адже цілком очевидно, що винокурні мали б з’явитися вже після
появи та розвитку поселення. Зрештою, винокурні були в більшості тогочасних
поселень, але на їх назві це ніяк не відобразилося, адже називати місто від гуральні
було б незрозуміло та нелогічно. Термін «віно» також має чітке правове пояснення
– подарунок чоловіка дружині або ж частина майна чоловіка, що забезпечує
придане дружини і, звичайно, що феодальне землеволодіння, отримане васалом,
ніколи віном не називалося. Стосовно третьої гіпотези, то, якщо б це місто
називалося від назви річки, то, звичайно, що провідне місце тут зайняв би Буг,
а не якась невеличка притока. Зрештою, більшість дослідників сьогодні
погоджуються з думкою, що все сталося з точністю до навпаки – поселення дало
назву річці.
Доводиться
констатувати, що для обґрунтування назви міста було використано подібні за
звучанням слова, а вже пізніше під ці терміни було створено різноманітні
версії. В багатьох випадках не звертали уваги навіть на той факт, що в
документах XIV ст. ця назва писалася не як «Вінниця», а як «Вєнєч».
Звичайно,
що поселення на цих теренах існували задовго до появи досліджуваного нами
топоніма. І це не дивно, адже родюча земля та близькість води приваблювали
поселенців з прадавніх часів. Та для того, щоб дати відповідь на питання
походження самої назви «Вінниця», перш за все потрібно відштовхуватися від
реалій того часу, коли ця назва, власне, і з’явилася в історичних хроніках.
Отже, вперше цей топонім фігурує в документах, починаючи вже з другої половини
XIV ст. Саме цей період став багато в чому переломним в історії не лише
Вінниці, а й цілого Поділля, адже у 1362 році (з цією датою погоджуються
більшість дослідників) відбулася доленосна в багатьох відношеннях битва під
Синіми Водами. Наслідком цієї битви стала перемога литовського війська,
очолюваного Великим князем Ольгердом Гедиміновичем над трьома татарськими
ханами «отчтичами і дєдичами Подолія».
На
жаль, сьогодні історики не можуть прийти до єдиної думки щодо локалізації
самого місця, де відбулася Синьоводська битва. Історик М. Дорош приходить до
висновку, що знаменита битва мала місце на берегах Сниводи, що впадає в
Південний Буг між Вінницею та Хмільником. І, хоч в історичній літературі більш
поширеною є думка, що битва відбулася на річці Синюха, що на території сучасної
Кіровоградської області ми, зважаючи на нижчевикладені аргументи, вважаємо
цілком прийнятною думку М. Дороша. Нагадаємо, що цієї ж позиції притримувався й
відомий український історик Михайло Грушевський.
Також
вважаємо, що саме М. Дорош найближче підійшов до походження назви «Вінниця». У
своїй статті «Звідки пішла назва міста Вінниця» він цілком аргументовано
відкидає три попередніх версії і, чи не вперше,
звертає увагу на роль литовського чинника у формуванні місцевої
топоніміки. В загальному автор приходить до висновку, що назва міста утворилася
від імені язичницького бога «Вєнича». Адже, дійсно, перші документальні згадки
про місто називають його не Вінниця, а «Вєніч». Однак, на нашу думку, якщо до
приходу литовців на ці землі тут і існувало якесь поселення, то називалося воно
зовсім по - іншому.
А
тепер, власне, перейдемо до виникнення самої назви «Вінниця». Ми знаємо, що до
приходу Литовського війська ці землі належали татарам та були під управлінням
отаманів і баскаків. Літопис говорить, що Коріятовичі «увійшли в приязнь з
отаманами, почали боронити Подільську землю від татар, а баскакам дані вже не
давано». Ймовірно, роль управителів цієї землі виконували представники
місцевого населення, які змушені були стати в залежність від татар, адже в
іншому випадку важко уявити, як би литовцям вдалося «увійти в порозуміння» та
переманити їх на свій бік. Очевидно, що
в так званий «долитовський» період влада татар на цих землях була номінальною
та зводилася лише до отримання дані. Це яскраво підтверджує факт заборони
будувати тут оборонні твердині (тільки так можна пояснити відсутність «городів»
в цей період). Адже зрозуміло, що якби територія належала татарам, то замки
лише сприяли б посиленню їх військового потенціалу. Тут ми можемо провести
паралель з подіями 1259 року, коли на теренах Галичини і Волині князі Данило та
Василько змушені були знищити свої ж оборонні замки на вимогу темника Бурундая.
Зрозуміло, що татари боялися посилення військового потенціалу підкорених ними
земель, адже цей процес рано чи пізно неодмінно завершився б консолідацією, повстанням
та, зрештою, перемогою над чужинцями.
Літописець
литовський говорить про те, що коли на цю землю прийшов Ольгерд разом зі своїми
племінниками – синами Коріята, то тут
«не було жодного города, ні шанця дерев’яного, ні
будівлі з каменю». Якщо взяти до уваги, що термін «город» на той час означав
територію, обгороджену захисними укріпленнями, то з цим твердженням все ж таки
потрібно погодитися. Звичайно, що військо Ольгерда мало б бути доволі чисельним
для того, щоб здобути перемогу над «отчичами і дідичами землі Подільської» і,
крім згаданих літописом Коріятовичів, мали б бути і інші представники
литовської знатті, яким великий князь за добру службу почав роздавати підкорені
території, а ті, в свою чергу, зайнялися побудовою мережі «городів». Цілком
очевидно, що саме нові власники і дали назви майбутнім містам східного Поділля.
Український
історик та дослідник Поділля Н. Молчановський вказує, що ні Брацлав, ні Вінниця
в дотатарський період не згадуються та робить припущення, що з’явитися вони
могли в результаті діяльності татар та формувалися внаслідок розселення або
втечі полонених. Це припущення видається доволі дивним, адже полонених не брали
для створення окремих поселень, а якщо їм і вдавалося втекти, то, звісно,
тікали на місце постійного проживання. Висновок тут мав би бути однозначним про
те, що Брацлав та Вінниця, як і Хмільник та Соколець були засновані вже після
Синьоводської битви та послаблення влади татар.
На
жаль, дуже часто для пояснення походження того чи іншого топоніму дослідники ідуть
найкоротшим шляхом - шукають подібні за звучанням терміни і через них пояснюють
назву поселення. Однак, існує багато випадків, коли назва міст чи сіл була
занесена так би мовити ззовні, переселенцями, які з-поміж іншого «несли» з
собою і пам'ять про попереднє місце проживання. Розуміння та правильне
використання цього фактору може стати додатковим інструментом в дослідженні
історичних процесів. В нашому випадку походження терміну «Вінниця» можна легко
вивести скажімо з того ж віна, «Сокілець» від сокола, «Хмільник» від Хмелю і т.
д. Але ось з Брацлавом ця формула не діє, адже очевидно, що назва є похідною
від імені Брячислав, а про жодного Брячислава в цих краях ми не знаємо. Можливо
саме тому походження цієї назви й не пояснюють. Проте є ще один Браслав,
розташований на теренах Вітебської області сучасної Білорусі, який своєю назвою
завдячує полоцькому князю Брячиславу Із’яславовичу.
А
тепер саме час звернути увагу на компактну групу старовинних топонімів, що
розташовані в межах сучасної Вітебської області Білорусії – Браслав – Соколовщина
– Велец -Хмельник та порівняти їх з первісними назвами подільських міст – Браслав
– Соколець –Венєч - Хмельник (зауважимо, що в старих документах назва міста
Брацлав пишеться саме через літеру «с», в деяких зустрічається «тс»). Тож, чи
можливий такий збіг не лише у назвах міст, а й навіть у відстанях (приблизно) та
порядку розташування? Звичайно, що ні. Безперечно, подільські міста стали
клонами інших міст, розташованих в межах тодішнього Великого Князівства Литовського.
Цей факт дозволяє сьогодні не лише підтвердити правдивість слів літописця про
відсутність будь – якого «города» на цих теренах, чи провести чітку
хронологічну межу появи згаданих топонімів, а й вказати, звідки прийшли нові
«колонізатори» подільської землі, що відразу ж дали їй потужний поштовх для
розвитку. Зауважимо також, що приклади перенесення назви поселення групою
людей, які під впливом різних факторів змушені були залишити свої землі
зустрічаються в історії досліджуваного нами періоду доволі часто.
Для
підтвердження нашої версії наведемо ще одну пряму вказівку літописця на
походження міст Поділля: «И напервей
нашли собе твержю на реце на Смотричи а
оу другом месте были черницы оу горе, а в том месте нарядили город Бакоту. И ловячи в ловех пригодилось
имь, како оугонили много олени в тот остров где ныне Каменецкое место лежить. И
посекши лес оуморовали город Каменец, а с того вси городы П о л о ц к и я оуморовали и всю землю Подольскую осели». Не дивлячись на те, що майже всі
дослідники слово «полоцькі» трактують, як помилку автора (наголошують, що мало
б бути Подільські), ми не можемо з цим погодитись. Вважаємо, що літописець
цілком справедливо наголосив, що історичні витоки багатьох міст Поділля слід
шукати якраз у полоцькій землі.
Тепер
повернемося до назви «Вінниця», яка в другій половині XIV ст. фігурує в
документах як «Вєніч», а первісно повинна була б називатися «Вєлєц». Цілком
зрозуміло, що назва була перенесена з території тодішньої Вітебщини, та була
внесена в перші письмові джерела, як «Вєнеч», а згодом, під впливом мовних
особливостей місцевого населення трансформувалося у «Вінницю». Ми знаємо, що першою дружиною Ольгерда була
княжна Марія Вітебська. До того ж, і сам Ольгерд перед тим, як посісти
великокняжий престол, володів саме Вітебським уділом. Отже, тут можна
припустити, що свого роду «хрещеним татом» для Вінниці став сам Великий князь Литовський,
який і дав назву новоствореному «городу». В цьому випадку нам залишається з’ясувати:
а від чого власне свою назву отримало поселення «Вєлєц»? В. А. Жукевич у своєму
короткому топонімічному словнику Білорусі говорить про те, що ця назва утворена
від древньоруської основи «великий». Тож чи не знаменита Синьоводська битва
стала символом тієї величі? На жаль, на це питання однозначної відповіді поки
що немає.
І
ще. Після смерті Великого князя Литовського Вітовта у 1430 році розпочалася
суперечка між Литвою та Польщею за право володіти Поділлям. Обидві сторони
доводили, що саме їх війська першими зайняли цю землю. Під час суперечки як литовцями,
так і поляками наводились різноманітні аргументи на свою користь. Та, на нашу
думку, тоді саме міста – клони мали б стати найсерйознішим аргументом на
користь Литовської версії подій. Але на це чомусь ніхто уваги не звернув…
Немає коментарів:
Дописати коментар