Як ми знаємо
ще із шкільного курсу історії письмо наші предки отримали разом із
християнством наприкінці Х ст. Не дивлячись на численні зусилля дослідників,
жодного документально підтвердженого факту існування письма у слов'ян
дохристиянського періоду так і не було знайдено. Усім відома теза автора Х ст.
Чорноризця Храбра про те, що слов'яни, коли були язичниками, не мали книжок, а
користувалися виключно «чертами і різами», тобто рисками і зарубинами виглядає
на правду. Зрозумілою є і причина, за якою багато дослідників просто не можуть
прийняти того факту, що наші далекі предки тривалий час, знаходячись на самому пограниччі
з добре розвиненою «культурою письма» так і не зуміли хоча б запозичити абетку
у своїх сусідів, якщо не розробити власну. Адже не секрет, що існували тісні торгівельні
та ін. контакти з «цивілізованим світом» і слов'яни, як мінімум, не могли не
розуміти значення писемності. Зрештою, са́ме запозиченням і скористалися
знамениті брати Костянтин і Мефодій, але скористалися дуже пізно і лише тоді,
коли на наші терени прийшла нова релігія – християнство.
То в чому ж
власне справа? Чому наші предки так ретельно остерігалися (а, на мою думку, тут
потрібно говорити саме про свідоме запобігання проникненню письма) аби «культура
письма» не набула широкого вжитку у суспільстві. Як на мене, пояснення тут
доволі просте і лежить воно виключно в площині релігійної традиції наших
далеких предків. На жаль, ми дуже мало знаємо про дохристиянські вірування
слов'ян, за іронією долі - через ту ж відсутність письма. Однак в жодному
випадку не можна погодитися з твердженням про її примітивність, адже язичницька
традиція існувала та розвивалася тисячі років. Інша справа – правильність, адже
ми сьогодні як справжні християни маємо розуміти, де правда. Саме
дохристиянське язичництво і було головною перепоною на шляху писемності.
Максимум, що дозволили «всесильні» представники язичницького духівництва - це
ті ж самі славнозвісні «черти і ризи». Більше того, проникнення писемності в
«широкі маси» народу було не просто небажаним, а й небезпечним для
дохристиянської духовної еліти. Спробую пояснити, чому.
Існують певні
речі пов'язані з поведінкою людини, які «закладені» в нас природою і не змінюються
в залежності від зміни релігії. Таким чином, перемістивши ці «норми поведінки
людини» в минуле ми зможемо зрозуміти, в тому числі і заборону письма представниками
дохристиянського духівництва. В умовах будь-якої релігійної традиції існує коло
людей, певна «привілейована каста», яка виконує різного роду релігійні таїнства
та закономірно користується авторитетом у громади. Очевидно, що належати до
представників еліти, яка є посередником між «грішним» світом та «вищими силами»
завжди було бажаним, адже монополізувавши право «розуміти Бога» ці посередники
отримували безліч різного роду привілеїв у суспільстві. Закономірно, що
привілейований суспільний прошарок завжди прагнув аби запобігти потраплянню «в
середину» чужинців без згоди уже існуючих його представників.
Сьогодні в
християнській традиції для того, щоб «простій людині» долучитися до числа
священнослужителів та отримати право здійснювати священні таїнства потрібно
пройти обряд хіротонії або рукопокладення. Важливим, звичайно, є і навчання,
але «допуск» до служіння пов'язаний саме з таїнством хіротонії. Іншими словами,
процес поповнення служителів церкви новими членами пов'язаний з певним сакральним
обрядом, який проводять уже існуючі представники церкви і без дозволу яких
поповнення відбутися не може.
А як же було
в наших предків - язичників? Адже представники жрецького прошарку також мали
свято берегти свої ряди від проникнення «чужинців» без їх дозволу. Тим більше,
що, судячи з усього, їх влада охоплювала і світські аспекти життєдіяльності
громади, а значить, була значно більшою в порівнянні з духівництвом нашого
часу. Виходячи з цього зрозуміло, що перебувати серед цього кола було
прагненням багатьох. Але що ж відкривало двері для входження до кола цієї еліти?
Відповідь, як на мене очевидна – знання. Не існувало жодної містики чи
сакральних обрядів. Будь-хто, оволодівши певним масивом знань, міг доєднатися
до представників духівництва. Ці знання свято берегли і, зрозуміло, що аби не
потрапити в небажані руки та запобігти таким чином проникненню чужинців до
«касти обраних», вони не повинні були бути записаними. Саме тому представники
найбільш впливового духовного прошарку боролися з впровадженням письма, яке
могло завдати непоправного удару по їх існуванню. Лише члени уже існуючого
духівництва вирішували кого брати на навчання та кому передавати «священні»
знання предків. Таким чином, вони захищали власне привілейоване коло. Швидше за
все, навчання тривало багато років і об'єм отриманих знань дійсно був чималим. Зрозуміло,
що у випадку, якби ці знання були відкриті для «широкого доступу», то саме
існування привілейованого стану втрачало сенс.
Тепер
спробуємо пояснити те ж саме через розуміння особливостей розвитку нашої мови.
Немає сумніву, що людей, які закінчили навчання та оволоділи «таємними знаннями»
наші предки називали «світлими», а сам процес навчання «свіченням». Звідси наші
«освічений», «освіта». Хто займається історичними джерелами, напевно, теж не
раз звертав увагу, що в багатьох давніх
текстах навчання записано саме як «цвічення» чи «свічення».
Зрозуміло, що
у болгарському варіанті слов'янської мови слово «світлий» звучало, як
«свєтлий». Вже після прийняття болгарами християнства цей термін було перейнято
новою релігією на позначення її найкращих, чи говорячи сучасною мовою
богоугодних представників. Проте його значення змінилося та було адаптовано до
уже сформованої грецької християнської традиції. Замість позначення слов'янської
світлості, як мудрості цим терміном почали позначати світлість-святість як
сакральне поняття нової релігії. Зрозуміло, що після хрещення Русі болгарський
термін «свєтлий» разом з представниками духівництва та релігійною літературою
наприкінці Х ст. перекочував на терени сучасної України. Проте через
особливості нашої мови він став вимовлятися, як «свєтлий – святий». Таким
чином, наші предки з мовою релігії отримали два терміни, які в дохристиянський
період мали єдине значення «освітлений-освічений» лише використовувалися різним
слов'янськими народами.
А тепер просто
не можу не звернути уваги на ще один, як на мене, дуже цікавий момент уже з
нашої християнської традиції та її головної молитви – «Отче наш». За однією з
версій, описаних у тексті Євангелія, коли апостоли звернулися до Ісуса Христа з
проханням навчити їх молитви, то він, виконуючи це прохання, дає учням та усім
нам головну молитву, яку сьогодні знає кожен християнин, як «Отче наш». Відомо,
що ця коротка молитва була відома уже першим християнам, а сучасні дослідники
Святого Письма цілком справедливо зазначають, що «Отче наш» є свого роду
підсумком усього Євангелія і чимось значно більшим, ніж простий набір слів. Чи
потрібно зайвий раз наголошувати, що тут в декількох фразах зібрано усе, що
потрібно людині і саме тому кожне слово має величезне значення, яке кожен з нас
повинен чітко розуміти. Очевидно, що неправильно промовляти текст молитви, як
завчений напам'ять вірш без розуміння глибокого змісту буквально кожного слова.
За твердженням
більшості богословів дана молитва складається з семи прохань людини, яка
молиться до Бога. Причому перших три наближені до світу духовного, а решта
чотири – матеріального. Можемо також припустити, що прохання розташовані в
послідовності, починаючи від найважливішого для людини. Починає цей перелік
перше прохання – «Нехай святиться ім'я твоє». Це прохання за сучасним
трактувань ніби випадає з контексту, адже виходить, що ми просимо щось не для
себе, а для Бога. Звісно ж дослідники
Святого Письма пробували якось адаптувати його до загального контексту молитви,
наголошуючи, що святість Бога є важливою і для людини. Це, звичайно, правда,
але святість є святість і щось тут відняти чи додати навряд чи видається можливим.
Проте, як нам
сьогодні відомо текст молитви «Отче Наш» не зберігся в оригіналі, а дійшов до
нашого часу лише у давньогрецькому перекладі. Виникає запитання – чи могло
статися так, що при перекладі справжнє значення першого прохання було дещо
нівельовано через грецьке сприйняття «святості» дохристиянського періоду і
(випадково?) первісне значення цього прохання було «скориговано» саме через
слов'янський переклад з його розумінням
поняття «світлий – святий – мудрий – навчений». Теоретично такий сценарій
виглядає цілком можливим. І якщо ми, враховуючи вище описані «метаморфози мови»
перекладемо древній текст із церковнослов'янської (тобто давньоболгарської) на
зрозумілу кожному сьогодні українську мову, то він мав би означати щось на
зразок «Нехай пізнаємо ім'я Твоє».
В даному
випадку наче все стає на свої місця, адже саме таке прохання, по-перше, чітко
лягає в «формулу» молитви з першими трьома проханнями духовними саме для
людини, яка промовляє молитву, як про це говорять богослови, по-друге, таке
прохання отримує чіткий та зрозумілий зміст, адже пізнати ім'я Боже значить
пізнати самого Бога. На цьому фоні неможливо не помітити що тема «пізнання
Бога» червоною ниткою проходить через всі тексти Святого Письма і виглядає так,
що саме пізнання Істинного Бога є першим і головним кроком на шляху до Царства
Небесного. І, саме тому, напевно, вже другим проханням є саме прохання царства
– «Нехай прийде царство Твоє…».
Зверніть
увагу на слова апостола Івана: «Отак мовив Ісус, а підвівши очі свої до неба
проказав: «Отче, прийшла година! Прослав свого Сина, щоб Син твій тебе
прославив, згідно з владою, що її ти дав йому над усяким тілом: дарувати життя
вічне тим, яких ти передав йому. А вічне життя (або Царство Небесне – К. М.) у
тому, щоб вони спізнали тебе (виділення – К. М.), єдиного, істинного
Бога …». Або ще у того ж Івана: «Праведний Отче! Світ не спізнав тебе, але я
тебе спізнав, а й оті спізнали (виділення – К. М.), що послав єси
мене. І об’явив я їм твоє ім'я, і об’являти буду, щоб любов, якою ти полюбив
мене, в них перебувала, - а я в них!». Ще в Старому Заповіті пророк Ісая
говорив, що саме через пізнання Бога людина зможе врятуватися від
вічної загибелі: «Через пізнання його, Він – Праведник –
виправдає багатьох, і гріхи їхні на Себе візьме», а пророк Ілля навчав, що:
«Досить Вам бути в нечесті. Пізнайте істинного Бога».
І подібних
прикладів можна знайти дуже і дуже багато.
Думайте …
Немає коментарів:
Дописати коментар