Подільський князь Василь Вінницький в контексті «Генеалогічної війни».

 

Наприкінці минулого століття польський історик Ян Тенґовський, проаналізувавши численні попередні дослідження стосовно походження княжої династії Збаразьких, спростував можливість тотожності їх гіпотетичного предка князя Федька Несвізького та Федора Корибутовича. Таким чином, автор вслід за іншими істориками відкинув родинну традицію походження князів Збаразьких і похідних від них родів Вишневецьких, Порицьких і Воронецьких від сина Великого Литовського князя Ольгерда та рідного брата короля Польщі Ягайла – князя Дмитра Корибута, яка успішно пропагувалася представниками вище зазначених родів протягом багатьох століть.

В своїй наступній статті під назвою «Ще раз про походження князя Федора Несвіцького» історик запропонував власну теорію походження предка князів Збаразьких, Вишневецьких та ін. І, хоч публікація Я. Тенґовського, на нашу думку, не містить достатньої кількості переконливих аргументів, для вирішення проблеми походження однієї з наймогутніших княжих династій Волині, а пізніше й Речі Посполитої в цілому, однак саме вона дала поштовх для чергової «гарячої» фази «генеалогічної війни», що почалася далекого 1867 року і триває до сьогодні. Ця стаття започаткувала нову хвилю дискусій навколо давньої проблеми походження княжих династій Збаразьких та Вишневецьких, які, безумовно, становлять спільну історичну спадщину сучасних України, Польщі, Литви та Білорусі. 

Формуючи власну теорію походження вище зазначених княжих династій, Ян Тенґовський звернув увагу на документ, виданий 19 вересня 1388 р. в Кам’янці тодішніми власниками Поділля литовськими князями Костянтином та Федором Коріатовичами. Цим документом князі Коріатовичі надавали Немирі «город Бакоту» разом з декількома селами в околиці[1]. Історик звернув увагу на список свідків, зазначених в цій грамоті, де на другому місці згаданий князь Василь Вінницький[2]. За думкою Яна Тенґовського, оскільки предок князів Збаразьких Федько Несвізький в присяжній грамоті королю Володиславу Варненчику у 1434 р. серед своїх володінь також згадує Вінницю, то Василь Вінницький, на основі територіального принципу, має бути батьком Федька Несвізького.

Далі автор стверджує, що князя Василя Вінницького потрібно ототожнити з Василем Божським, що згадується в ролі свідка в документі, виданому князем Свидригайлом для Кам’янецьких домінікан  у 1401 р[3]. Додатковим аргументом на користь своєї гіпотези Ян Тенґовський наводить той факт, що ім'я Василь зустрічається серед нащадків князя Федька Несвізького. Однак, сам же пізніше стверджує, що ім'я це було дуже популярним серед середньовічних руських князів і будь-яка спроба ідентифікації за іменем приречена на ризик помилитися[4]. Більше того, автор визнає і власну помилку, коли його попередня гіпотеза про те, що князь Юрій Несвізький був батьком Федора базувалася виключно на «kryterium imionowe», тобто тому факті, що один з синів Федора носив ім'я Юрій[5].

Слідом за своїм співвітчизником істориком Юзефом Вольфом, Ян Тенґовський виводить походження Федька Несвізького з Турово-Пінської вітки Рюриковичів. На жаль, автор не уточнює, коли і яким чином представники цієї вітки руських князів потрапили на терени волино-подільського пограниччя. Він також не пояснює причини, чому гіпотетичний предок князів Збаразьких змінив свій придомок з «Вінницького» на «Божський» в контексті тих подій, що мали місце на Поділлі наприкінці XIV на початку XV століть.

Якщо ми коротко підсумуємо версію Яна Тенґовського, то отримаємо наступну картину: якийсь представник турово-пінської вітки Рюриковичів невідомим чином проник на Поділля і тут залишив по собі сина Василя (або саме Василь і був тим князем, хто прибув на Поділля). Ми бачимо активність цього князя наприкінці XIV – на початку XV ст. Очевидно цей Василь отримав Вінницю від котрогось з братів Коріатовичів та почав використовувати придомок «Вінницький». Чи володів цей князь іншими маєтками, які пізніше фігурують, як власність Федька Несвізького – невідомо. На початку наступного XV ст. цей історичний персонаж іменує себе уже князем «Божським» та залишає по собі сина Федора відомого, як князь  Федько Несвізький. Як бачимо, дана теорія базується на спільному володінні єдиним містом – Вінницею та тому факті, що нащадки Федора носили ім'я Василь. Зрозуміло, що жоден з цих аргументів не є переконливим. Однак, незважаючи на слабкість аргументів, саме ця публікація Яна Тенґовського змусила відомого українського історика Наталю Яковенко поміняти свою думку – визнати попереднє твердження про Дмитра Корибута, як предка династії Збаразьких хибним і перейти в табір прихильників руського походження князя Федька Несвізького. Зокрема Н. Яковенко зазначає, що «на підставі кількох нововведених у обіг документів XV ст. Тенґовський переконливо доводить, що предками волинських князів були таки не Гедиміновичі, а місцеві волино-подільські князі Несвіцькі, інакше Божські, найшвидше – з гілки турово-пінських Рюриковичів»[6]. Але чи дійсно ці доводи є такими переконливими?

Зрештою, якщо припустити правдивість версії Я. Тенґовського, то виникає цілком логічне запитання: чим зумовлене таке часте явище зміни придомку: Вінницький – Божський - Несвізький? Ймовірно, це мало бути пов'язаним із зміною адміністративного осередку володінь князя. «Вживав правдоподібно придомок «Божський», від замку, який тримав» - констатує Ю. Вольф[7]. До того ж, якщо син Василя Вінницького-Божського називається Несвізьким, то можна припустити, що Несвізьким наприкінці життя був ще його батько Василь. Але, з іншої сторони, якщо одна людина за життя, як мінімум двічі, а то й тричі змінює свій придомок (а це мало б означати і зміну адміністративного осередку), то як тоді можна прослідкувати родинні зв’язки на основі лише спільності володіння одним містом, яке, до того ж, втратило статус родового гнізда. При цьому хронологічна різниця між документальними згадками про Василя Вінницького і Федька Несвізького становить аж півстоліття. Закономірно, що це «єдине місто» цілком могло перейти з одних рук в інші і не через право спадку, а, скажімо, як придане, внаслідок купівлі чи просто правом, сили що траплялося доволі часто[8]. Зрештою, ще можна було б з високою долею ймовірності говорити про родинний зв'язок Василя Вінницького та Федька Несвізького, якби існував документ з фіксацією використання ще князем Василем придомку «Несвізький», проте такого історичного джерела у нас немає.

Не можна не зауважити ще один момент. Якщо князь Василь називався Вінницьким і Божським по назві своїх центральних замків, існування та місце локалізації яких серйозних питань сьогодні не викликає, то де ж центральна резиденція його сина – Несвіж, чи Несвіч? Адже в даному випадку хронологічні рамки «життя» доволі значного міста повинні вписатися в досить короткий період 1403 – 1434 рр., коли осідок князя (Федора чи ще Василя) перемістився з Божська у Несвіж. Якщо в інших дослідженнях, пов’язаних з проблемою локалізації родового Несвіжа (і не пов’язаних з фігурою князя Василя Вінницького) гострої потреби ставити нижню хронологічну межу існування цього міста немає, то в контексті даної версії не поставити цю «нижню межу» просто неможливо. Також не менш очевидним є і той фактор, що в ролі родового гнізда мало б виступати доволі значне поселення з замком. Однак, про жодне однойменне поселення на волино-подільському пограниччі ми не чуємо[9]. Зрозуміло ж, що володіючи такими оборонними осередками, як Вінниця, Хмільник чи Збараж, князь просто не міг прийняти назву від якогось менш значимого і мало відомого поселення.  Як же пояснити цю загадку? На жаль, Ян Тенґовський на цей момент уваги не звертає. Не піднімає питання локалізації родового гнізда і інший польський історик Януш Куртика, який в загальному називає висновки Яна Тенґовського «слушними»[10].

Український історик Віталій Михайловський у статті «Правління Коріатовичів на Поділлі (1340-ві – 1394 рр.): соціальна структура князівського оточення» наводить повний перелік осіб, згаданих в документах зазначеного періоду. Цікаво, що з однієї сторони в переліку князів-Коріатовичів на Поділля автор вказує і ім'я Василя, але з іншої зазначає, що в оточенні нових правителів Поділля «бачимо князя, можливо залежного або близького співпрацівника Коріатовичів – Василя Вінницького або Божського»[11]. Що ж спонукало автора зробити такий висновок, відкинувши, здавалося б, логічне припущення про ототожнення Василя Коріатовича і Василя Вінницького? Адже князя Семена Юрійовича Віталій Михайловський без вагань ідентифікує, як сина Юрія Коріатовича. Виникає цілком логічне запитання: яким же вітром занесло на Поділля є д и н о г о  гіпотетичного представника дому Рюрика[12] і чому (за логікою В. М. Михайловського) в збережених подільських документах немає ж о д н о ї згадки про Василя Коріатовича – особу, яка, безумовно, була в той час на Поділлі і яка, враховуючи високий соціальний статус без сумніву, мала б мати якісь доволі значні наділи на теренах Поділля[13]. 

Можливо, головною причиною зробити саме такий висновок стало небажання Віталія Михайловського «руйнувати» або вносити сумніви в теорію свого колеги Яна Тенґовського. Особливо після того, як ця версія була прийнята Наталею Яковенко, Янушем Куртикою та ін. Щоправда, згаданий польський історик Януш Куртика, хоч в загальному і підтримав теорію свого колеги Яна Тенґовського, про гіпотетичне походження Федька Несвізького від князя Василя Вінницького, однак в іншому місці своєї праці зазначив, що «також правдивою видається його ідентифікація з пізнішим співправителем Поділля Василем Коріатовичем, що отримав Вінницю від старших братів»[14].

Нагадаємо, що після вигнання Коріатовичів з Поділля уже на Закарпатті поряд з Федором ми бачимо його брата – Василя, який фігурує з титулом «князь подільський»[15]. Згадує про цього князя і дослідник історії Поділля Юхим Сіцінський, як про Федорового брата, що разом з ним втік з Поділля[16].

Напевно, слід погодитися з твердженням Яна Тенґовського щодо ідентичності Василя Божського і Василя Вінницького, а зміну його придомку в даному випадку дійсно логічно було б пояснити зміною адміністративного центру володіння у зв'язку з подіями, що мали місце на Поділлі на самому початку XV ст.

Після смерті трьох синів Коріата, власником Поділля стає четвертий – Федір. У 1393 р. Вітовт під час свого походу відбирає Поділля, а  Федір разом з братом Василем шукає притулку в Угорщині.[17] Відома дослідниця Поділля Ольга Білецька наводить документ, датований 1398 р., що засвідчує перебування подільського князя Василя Коріатовича в тоді угорському Мукачеві[18]. Важливим в даному контексті є свідчення про арешт Федора польським королем Ягайлом. Відомо, що у 1403 р. Федір пробачає короля Володислава і його підданих за своє затримання[19]. Ольга Білецька цілком аргументовано стверджує, що арешт мав би відбутися вже після 1398 року[20]. З цим важко не погодитися, адже якщо б це сталося під час нападу Вітовта у 1393 р., то саме до литовського князя Федір потрапив би у в’язницю і, відповідно, йому не вдалося б втекти до Угорщини[21]. Таким чином, ми бачимо, що ув’язнення князя Василя не пов’язано прямо із сутичкою синів Коріата з Вітовтом 1393 р.  Але якщо князь після втечі з Поділля у 1393 р. постійно перебував в Угорщині, то яким чином він міг потрапити в полон до польського короля? Інша справа, якщо Федір повторно повернувся на землі Польської Корони. Висновок очевидний – у 1402 р. мала відбутися подія в житті Василя та Федора Коріатовичів, наслідком якої стала поява присяги Василя та полон Федора. І статися ця подія мала на землях, що стояли під політичним впливом Польської Корони. В даному випадку просто не можливо не пов'язати описаний вище контекст з діяльністю наймолодшого з синів Ольгерда – князя Свидригайла.

Логічно було б припустити, що під час конфлікту Свидригайла з Вітовтом та Ягайлом, ображені Коріатовичі зайняли сторону Свидригайла та скористалися його допомогою аби хоч частково повернути свої колишні землі. Після отримання Свидригайлом від короля Ягайла Поділля у 1400 р. Федір та Василь також повернулися сюди та одержали від нового сюзерена в управління якісь землі. При цьому Божськ став новим осередком володінь колишнього власника Вінниці Василя Коріатовича. Цей князь з придомком «Божський» і фігурує, як свідок на документі Свидригайла, виданому Кам’янецьким домініканкам у 1401 р[22].

Очевидно, що, незважаючи на багате надання, стосунки Свидригайла і його оточення з правителями Польщі і Литви залишалися напруженими. Таким чином,  після чергової зради Свидригайла у один з його поплічників, а саме – князь Федір Коріатович, позбавлений підтримки колишнього сюзерена, потрапляє в полон до тодішнього власника Поділля – короля Ягайла. Не можна не звернути уваги, що присяжна грамота Василя Коріатовича на ім'я короля Володислава Ягайла з'являється у 1402 р[23]., тобто якраз після чергового розірвання відносин Ягайла із молодшим братом Свидригайлом та втечі останнього на орденські землі. Через рік після виходу на волю таку ж присягу видає і Федір. «Можливо, в цих документах мова йде про недавні події, тому що існує грамота ще й Василя Коріатовича від 1402 р., яка містить обіцянку останнього надалі дотримуватися вірності польському королю і вирішувати всі кривди не зброєю, а правом» - констатує Ольга Білецька[24]. Знову ж таки, важко пояснити, що б спонукало братів видати подібного роду документи, якщо б вони перебували в політичному середовищі Угорщини. Інша справа, якщо за словами тієї ж Ольги Білецької «Василь разом із братом вплутався в якусь авантюру по відновленню втраченого Поділля, яке ні Вітовт, ані Володислав-Ягайло, що й самі претендували на нього не збиралися повертати Коріатовичам»[25].

Як стверджує Казимир Стадницький Свидригайлу було обіцяне Поділля, яке мало бути викуплене від Спитка з Мельштина[26]. Не можна не звернути уваги, що під час передачі цих земель Спитку, Божськ фігурує серед поселень, які король Ягайло залишив для себе[27]. В даному випадку потрібно зауважити, що межа володінь Свидригайла на Поділлі змістилася на схід в порівнянні з землями Краківського воєводи Спитка. Таким чином, що Божськ, на відміну від Вінниці, Брацлава та ін. потрапив під контроль наймолодшого Ольгердовича та географічно розташовувався найближче до попередніх володінь Василя Коріатовича. Або, можливо, навіть становив частину його колишніх володінь з центром у Вінниці. Самої ж Вінниці повернути не вдалося. Цим і пояснюється зміна ідентифікації Василя Коріатовича з «Вінницький» у 1388 р. на «Божський» у 1401 р. Очевидно, що будучи васалами Свидригайла, який по суті зайняв колишню нішу Коріатовичів, останні не могли розраховувати на повернення попередніх впливів на Поділлі. Згодом після втечі сюзерена та замирення з королем обидва брати залишили Поділля та доживали свої роки в тому ж Мукачеві, де, як стверджує М. Грушевський, Федір і помер у 1414 р[28]. Подальша доля його брата Василя невідома.

Зрозуміло, що якщо викладена нами вище гіпотеза правильна (а все саме так і виглядає) і обох Василів (Вінницького і Божського) слід ототожнити з князем Василем Коріатовичем, то потрібно чітко сказати, що: або, як припускає автор єдиної на сьогодні монографії, присвяченої князям Вишневецьким польський історик І. Чаманська[29] Збаразькі і Вишневецькі, якщо не були Корибутовичами, то могли бути Коріатовичами, або, в іншому разі, потрібно визнати, що Василь Вінницький жодного відношення до Федька Несвізького, а, відповідно, і до Збаразьких не має.

Звичайно, не виключено, що Василь Вінницький і Василь Божський - це різні історичні особи, адже крім спільності імені та описаної нами вище гіпотези інших причин, ототожнити їх немає. Ще раз зазначимо, що, оскільки, Василь Божський перебуває серед свідків Свидригайла, то не доводиться сумніватися, що й сам Божськ у 1401 р. відносився до володінь наймолодшого Ольгердовича. Якщо ж припустити, що Василь Вінницький і Василь Божський є різними історичними особами, а Василя Вінницького ідентифікувати, як одного з Коріатовичів, то в такому випадку взагалі немає жодної вагомої підстави вважати Василя Божського предком Федька Несвізького, адже Вінницею цей Василь (Божський) не володів, а серед маєтків Федька Божськ не фігурує. Більше того, уже через три роки після згадки про Василя Вінницького у 1391 р. ми маємо згадку про княгиню Андріанову Вінницьку та власника Сокільця – пана Гринька. Тобто, пізніші володіння Федька Несвізького перебувають в руках власників, яких взагалі неможливо хоч якось прив’язати до самого Федька. Таким чином, підтверджується наша версія про неможливість безперервного володіння і успадкування Вінниці протягом 1388 – 1434 рр. в межах одного роду, та розривається той єдиний мізерний зв'язок, який поклав в основу своєї гіпотези Ян Тенґовський.

 Далі буде …

---

[1] Нагадаємо, що після битви на Синіх Водах, яка за версією більшості істориків відбулася у 1362 р. новими господарями Поділля стали сини литовського князя Коріата, які правили тут спільно чи по черзі до 1393 р.

[2] Tęgowski J. Jeszcze o pochodzeniu kniazia Fiodora Nieświckiego. S. 88.

[3] У 1400 р. після смерті попереднього власника Західного Поділля Спитка з Мельштина, король Польщі Володислав Ягайло аби заспокоїти молодшого брата Свидригайла, який за військової підтримки тевтонського ордену прагнув заволодіти Литовським Князівством надав йому колишні володіння Спитка.

[4] Tęgowski J. Jeszcze o pochodzeniu kniazia Fiodora Nieświckiego. S. 88.

[5] Tęgowski J. Jeszcze o pochodzeniu kniazia Fiodora Nieświckiego. S. 87.

 [6] Яковенко Н. Дзеркала ідентичності. с. 326.

[7]  Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. s. 11.

[8] Літопис князів литовських з середини XV ст. вказує, що Вітовт, отримавши Поділля у 1411 р. призначив тут своїх старостів. Цілком очевидно, що той же Вітовт, після силового захоплення Поділля та вигнання Коріатовичів у 1393 р. також мав би роздати ключові замки своїм людям, прибравши попередніх власників. Лояльних собі урядників тут мав би призначити і Свидригайло, після отримання частини Поділля у 1400 р. Тобто за пів столітній період часу новими господарями подільським замків цілком могли стати зовсім інші люди не поєднанні жодними родинними зв'язками з попередніми власниками. Закономірно, що кожен новий правитель, як правило, ставив урядників зі свого оточення, яким міг довіряти. А, оскільки в досліджуваний нами період на Поділлі відбувалося немало драматичних подій, пов’язаних із військовими конфліктами та силовою зміною правителя, то важко уявити, аби котрийсь з адміністративних центрів волості безперешкодно передавався у спадок протягом половини століття.

[9] Щоправда існує єдина згадка польського хроніста Яна Длугоша про існування поселення з назвою Несвіж на відрізку шляху із Смотрича до Кременця, на що звернув особливу увагу Станіслав Келембет. Про це в наших наступних дослідженнях.

[10] Kurtyka J. Podole w czasach jagiellońskich. s. 234.

[11] Михайловський В. М. Правління Коріатовичів на Поділлі. c. 36.

[12] У своїй книзі «Князі Несвізькі та Збаразькі XIII – початок XVI століть» український дослідник Станіслав Келембет, відкидає версію Яна Тенґовського, зазначаючи, що жодного відношення представники турово-пінської вітки Рюриковичів до волино-подільського пограниччя не мали.

[13] Володіння Вінницею якраз і відповідало б статусу князя Василя Коріатовича.

[14] Kurtyka J. Podole w czasach jagiellońskich. s. 114.

[15] Білецька О. Поділля на зламі XIV – XV ст. c. 118.

[16] Сіцінський Ю. Поділля під владою Литви. с. 63.

[17] О. Білецька. Поділля на зламі XIV – XV ст. с. 118.

[18] О. Білецька. Поділля на зламі XIV – XV ст. с. 118.

[19] I. Daniłowicz. Skarbiec diplomatów. s. 339.

[20] О. Білецька. Поділля на зламі XIV – XV ст. c. 118.

[21] За літописом під час нападу Вітовта у полон потрапив воєвода Федора Коріатовича Нестак, що, напевно, відповідає дійсності.

[22] Михайловський В. М. Правління Коріатовичів на Поділлі. c. 40.

[23] Daniłowicz І. Skarbiec diplomatów. s. 334.

[24] Білецька О. Поділля на зламі XIV – XV ст. с. 119.

[25] Білецька О. Поділля на зламі XIV – XV ст. c. 119.

[26] Stadnicki K. Bracia Władysława Jagiełły Olgierdowicza króla Polski. s. 309.

[27]Полехов С. Летописная "Повесть о Подолье" с. 54.

[28] Грушевський М. Історія України – Руси. Т. IV. c. 172.

[29] Czamańska І. Wiśniowieccy. Monografia rodu. s. 24.

Джерела та література.

 

1.      Білецька О. Поділля на зламі XIV – XV ст.: до витоків формування історичної області: Монографія. Одеса: Астропринт, 2004. – 416 с.

2.      Грушевський М.  Історія України – Руси. Т. IV. XIV – XVI віки. Відносини політичні. Видавництво «Книгоспілка». Нью-Йорк 1955.

3.      Михайловський В. М. Правління Коріатовичів на Поділлі (1340-1394 рр.): соціальна структура князівського оточення.  Український історичний журнал. – 2009. – № 5. – С. 34-47.

4.  Полехов С. Летописная "Повесть о Подолье". Ч. 2. Древняя Русь. Вопросы медиевистики. 2014. № 2.

5.      Сіцінський Ю. Поділля під владою Литви.: Монографія. – Кам’янець – Подільський, 2009. – 160 с.

6.      Яковенко Н. Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – початку XVIII століття. – К.: Laurus, 2012. – 472 с. 

7.      Czamańska І.  Wiśniowieccy. Monografia rodu. Poznań 2007.

8.      Daniłowicz І. Skarbiec diplomatów papiezkich, cesarskich, krolewskich, książęcych; uchwał narodowych, postanowień różnych władz i urzędów posługujących do krytycznego wyjaśnienia dziejów Litwy, Rusi Litewskiéj i ościennych im krajów. T. 1. Wilno 1860.

9.      Kurtyka J. Podole w czasach jagiellońskich. Studia i materiały. Wydawnictwo towarzystwa naukowego „Societas Vistulana”. Kraków 2011.

10.  Stadnicki K. Bracia Władysława Jagiełły Olgierdowicza króla Polski. – Lw.: druk.A. Vogla, 1867. S. 416.

11.  Tęgowski J. Jeszcze o pochodzeniu kniazia Fiodora Nieświckiego. Genealogia. Studia i materiały historyczne. Poznań-Wrocław, 1996. – T. 8.

12.  Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa: Drukiem J. Filipowicza, 1895. - 724 s.