Древній Збараж. Історія одного обману.

         Напередодні Люблінської унії 1569 року перед княжими династіями, які панували на землях, що ось-ось мали стати територією нової держави постало питання ідентифікації свого походження. Очевидно, що за руської доби ця проблема була відсутньою, адже влада передавалася, що називається «по крові» і вся велика титулована родина утворювала замкнуте коло,  прекрасно усвідомлюючи при цьому суспільно-політичний статус один одного. Щось комусь пояснювати ніколи раніше потреби не виникало[1]. Принципових змін не відбулося й за так званої «Литовської доби». Прийшла ще одна династія, яка з однієї сторони дещо потіснила нащадків Рюрика на теренах сучасної України, а з іншої, дуже швидко поріднилася з руськими князями та зрештою розділила з ними владу. Суспільно-політичний устрій не зазнав кардинальних змін. Знову ж таки «своїх», якими були тепер представники двох династій (змішаних внаслідок династичних шлюбів) усі знали.

Проте впливи Польщі на Литву, а, відповідно, й на підконтрольні їй колись руські землі ставали все сильнішими і правляча еліта не могла цього не помічати. Ситуація остаточно мала змінитися з включенням українських земель (Волині, Поділля та Київщини) до Польщі, адже приходила держава з іншим суспільно – політичним устроєм. В Польщі, на відміну від Литви чи Русі не було однієї правлячої династії зі «своїм» самодержцем на чолі держави. Головним джерелом влади тут була шляхта, представлена різними не об’єднаними спільним предком родами, яка станом на XVI ст. уже сформувала свої ряди та була не дуже охочою до проникнення чужинців.

Таким чином, перед численними нащадками Рюрика чи Гедиміна на землях, що інкорпорувалися до нової держави виникла необхідність показати і свої родоводи, адже тут уже не було монополії одного чи двох родів з правом на владу «за замовчуванням». Кожен представник шляхти мав власний «пантеон предків» з давніми гербами та легендами військової доблесті. Зрозуміло, що новим потенційним членам цієї політичної системи потрібно було пристосуватися, та в першу чергу аби бути «своїми» показати власні родоводи тепер уже зафіксовані у вигляді письмового документа. Очевидно, що в силу тих історичних процесів, що мали місце на теренах України на роль знаменитого предка могло претендувати лише дві особи – Рюрик та Гедимін. Реалії того часу були такими, що кандидатура Гедиміна стояла, м’яко кажучи, значно вище на «драбині престижу та можливостей». Адже, по-перше, нащадок Гедиміна дав початок династії Ягелонів, яка правила на той час і королівством Польським і князівством Литовським, куди входили землі України, а, по-друге, відносини з Москвою, де монополію на владу і надалі зберігали Рюриковичі (напевно в якійсь мірі і асоціювалися з цією державою)  на той час були далеко не найкращими[2].

Зрозумівши та правильно оцінивши ситуацію одна з віток Рюриковичів пішла на безпрецедентний по своїй авантюрності крок – фальсифікацію родинної легенди. Мета зрозуміла – аби в новій державі, якою стала Річ Посполита представити себе в новому світлі та отримати таким чином непоганий background для закладання підвалин майбутньої могутності династії[3]. Важко сказати чи усвідомлювали самі автори цієї ідеї важливість такого рішення та його наслідки для історичних процесів, що набудуть величезних розмахів, як в часі, так і в просторі. Напевно, що ні, адже легендарні надумані родоводи на той час не були чимось рідкісним. Однак з точки зору ХХІ ст. очевидно, що це рішення, без перебільшення змінило хід історичних процесів на значних територіях, а, особливо, в тих «реперних точках» минулого, де саме родоводи мали вирішальне значення[4]. Більше того, наслідки цього рішення, що неминуче тягнуло за собою і дії з коректування минулого в угоду придуманій родинній легенді мали ще більш руйнівні результати, які ми відчуваємо й сьогодні у вигляді спотвореного уявлення про минуле. Саме деструктивна діяльність нащадків Федька Несвізького в нематеріальній царині стала одним з факторів, які унеможливили коректне розуміння багатьох історичних процесів фахівцями уже нашого часу, а, відповідно, й суспільством, що закономірно в своїх судженнях про минуле опирається на інтерпретацію цього минулого істориками.   

Оскільки, судячи з усього, головним організатором авантюри був князь Стефан Збаразький, то й епіцентром цієї фальсифікації в її історичному вимірі стало його родове гніздо – місто Збараж[5]. Цілком очевидно, що реальна картинка минулого міста йшла в абсолютний розрив з новою ідеєю легенди походження його власників. Фальсифікатори не могли не розуміти, що справжня історія родового гнізда підкріплена серйозними документальними джерелами та недоброзичливістю багатьох представників еліти нової держави є чи не найбільшою загрозою, здатною дуже швидко відправити родинну легенду в нокдаун. Відповідно потрібно було діяти і варіантів розвитку подій було небагато – або переписати, або, що значно простіше – знищити будь-які писемні свідчення, що могли б викрити обман.

Звичайно, сьогодні ми не можемо сказати наскільки значними були втручання «фахівців» XVI ст. в обнулення історії Збаража зокрема та значно ширшого краю в цілому[6], але в комплексі з новою генеалогією роду вони стали фатальними для коректного розуміння минулого на доволі значному проміжку часу. Таким чином, сучасна історична наука втратила справжню історію Збаража (або ж шанс на її правильну інтерпретацію), а нову сформувала на основі сфальшованої родинної легенди про Збараж, як батьківщину надуманого предка династії Збаразьких – Дмитра Корибута Ольгердовича. Тим більшою ця не матеріальна втрата виглядає тоді, коли приходить усвідомлення того, що майже ціле століття (!) древнє українське місто мало не просто іншу історію, а й перебувало в кордонах іншого політичного утворення – іншої держави. Вміло оформлена та вчасно подана фальшивка збила з пантелику не лише істориків XVI чи XVII ст., а й фахівців ХХ і ХХІ ст., що точно не входило в плани її організаторів[7].

Якщо говорити про документальні джерела з історії Збаража, то першим хронологічно тут є відома фраза Галицько-Волинського літопису про похід об’єднаного русько-польського війська на Галич[8]. Зокрема літописець зазначає: «І сталася січа велика, і одоліли Ляхи й Русь, - Данило ж тоді був дитям, так що тільки вмів на коні їздити, - а Володислав утік: многі були побиті із воїв його. Але потім же Лестько не зміг узяти Галича і, пішовши, пустошив він довкола Теребовля, і довкола Моклекова, і Збаража, а Биковен узятий був ляхами і руссю. І взяв він здобич велику, і вернувся в ляхи»[9].

В даному випадку станом на початок другого десятиліття XIII ст. ми чітко бачимо Збараж, як складову Теребовлянської землі, що на той час адміністративно була підпорядкована Галичу. Судячи з контексту подій, описаних літописцем тодішній Збараж (як і сам Галич) представниками династії Рюрика не контролювався. Далі протягом 220-ти (чи 217-ти) років місто на Гнізні не фігурує в жодному письмовому документі. Джерела, пов’язані з періодом татарських спустошень, польсько-литовською боротьбою за спадщину русі та іншими доленосними подіями минулого про Збараж жодного разу не згадують.

Наступну згадку ми зустрічаємо аж 21 липня 1431 р., коли король Польщі Володислав Ягайло пише лист-скаргу до великого магістра Тевтонського ордену Пауля фон Русдорфа на свого молодшого брата Свидригайла. В цьому листі Ягайло зазначає, що він був і залишається верховним правителем Литовського князівства, яке молодший брат захопив силою, не маючи на це жодних юридичних підстав. Для того аби «дати отямитися» Свидригайлу було запропоновано перемир'я. Однак, як зазначає автор листа, Свидригайло «замки наші здобував в час перемир'я, зокрема Смотрич 8 днів безуспішно тримав в облозі, напав на наші власні держави в Теребовлянському і Львівському (повітах – К. М) і за допомогою своїх прихильників, а наших бунтівників здобув і опанував замки: Збараж, Кременець і Олесько»[10]. Якщо вірити польському історику Яну Длугошу, то події описані в листі Ягайла мали місце, приблизно трьома місяцями раніше і стали наслідком відмови короля Польщі передати новому великому князю Литви землі західного Поділля[11]. 

Таким чином, як видно з контексту королівського листа, станом на 21 липня 1431 року Збараж також перебував в складі Теребовлянського повіту Галицької землі. Тут ми зустрічаємо місто в переліку поселень, які король називає «нашими власними державами». Тобто і в 1211 (1214) р. і два століття потому ми бачимо Збараж в складі Теребовлянської землі з тією лише різницею, що в першому випадку ця земля належала до Галицько-Волинського князівства, а в другому до Польського королівства.

Однак хроніка М. Стрийковського, який за «дивним» збігом обставин був близько знайомий з Стефаном Збаразьким та першим опублікував родинну легенду походження однойменної династії дещо по іншому розповідає нам про події хронологічно вміщенні якраз між двома наведеними вище документальними згадками про місто[12]. Історик твердить, що в середині 90-х років XIV ст. власником цієї землі став литовський князь Дмитро Корибут Ольгердович, за його версією предок майбутньої князівської династії Збаразьких. Відповідно, якщо це так, то на даний період часу і Збараж мав належали до Литовського князівства.  

Оскільки Збараж не згадується під час польсько – литовського конфлікту за спадщину Русі (можливо не випадково) та дуже часто знаходиться на самому пограниччі цих держав у XIV ст., то інформація про його литовську «приписку» жодних сумнівів не викликала. Листу ж короля та його претензіям на «землі потомків Дмитра Корибута», які автор документу чомусь називає своїми історики просто не приділили належної уваги. Таким чином ми отримали історичну традицію у вигляді величезного хронологічного та географічного масиву литовської влади з центром у Збаражі, яку тривалий час не видавалося можливим підважити.    

Проте зовсім по-іншому виглядають події, якщо просто прибрати фальшивку, створену М. Стрийковським та закинуту в минуле. В такому випадку з'являється логіка історичних процесів, яку коротко можна описати наступним чином: у 1211 році Збараж є  складовою Галицько-Волинського князівства, починаючи з 40-х років XIII ст. верховними правителями цих земель стали татарські хани та їх намісники. Згодом, через сотню років, внаслідок військового походу польського короля Казимира у 40-х роках уже XIV ст. вони були приєднані до польського королівства, де за виключенням короткого періоду угорського правління після смерті Казимира, і перебували аж до 1431 року, тобто до другої документальної згадки. Іншими словами, протягом періоду між двома документальними згадками довжиною у 220 років Збараж та Теребовля належали до одного політичного утворення та мали спільну історію.

Сьогодні абсолютна більшість дослідників уже не сумніваються, що всі розповіді про Дмитра Корибута, як предка династії Збаразьких є видумкою XVI ст. Як не сумніваються і в тому, що нащадок литовського князя Ольгерда жодними землями на південній окраїні історичної Волині ніколи не володів. Також практично немає сумнівів і в руському корінні Збаразьких та Вишневецьких. Однак, розібравшись з походженням династії їх родове гніздо Збараж і надалі «залишили» в межах Литовського князівства. То чому сказавши «а» не продовжили далі? Головну причину тут потрібно вбачати не лише в столітній популяризації родової легенди, а й в неправильному трактуванні ще одного історичного джерела першої половини XV ст.

Мова йде про присяжну грамоту потенційного предка роду Збаразьких та їх пізніших відгалужень Вишневецьких, Порицьких та Воронецьких Федька Несвізького. Документ було видано у Кременці на ім'я Польського короля Володислава Ягайловича 7 вересня 1434 році[13]. В цій грамоті Федько Несвізький, переходячи на сторону Польської Корони, називає своєю отчиною Збаразьку, Хмільницьку та Вінницьку волості. Термін «отчина» істориками однозначно було потрактовано, як батьківщина, або володіння батька. Звідси і висновок: якщо васал литовської держави (чи князя) володів цими землями в 30-х роках XV ст., то, відповідно, так було і за його предка. Так наприклад, кременецький дослідник Володимир Собчук, описуючи Збаразький замок, зокрема зазначає: «Одну з найважливіших твердинь у володіннях аристократичних родів, про які йде мова (Збаразькі, Вишневецькі і Порицькі – К. М), становив город-замок Збараж, осередок просторої округи у верхів'ях Горині, Серету, Гнізни й Збруча, позначуваної в історичних джерелах термінами «волость» і «повіт». У перших десятиліттях XV ст. тут господарював предок усіх цих кланів, ім'я якого нам не відоме, а далі – його син Федько Несвідський, на початку 1430-х років подільський староста великого князя литовського Свидригайла …»[14].

Ще раніше до такого ж висновку і, очевидно, на підставі того ж самого джерела приходить і М. Грушевський: «Федько Несвизький називав (в 30-х рр. XV в.) східне Поділє (Браслав і Винницю) своєю батьківщиною, значить воно належало колись його батькови, а ми нічого про се не знаємо, не знаємо навіть і імени сього Федькового батька»[15]. Можна, звичайно, припустити, що висновки метра української історіографії в якісь мірі вплинули і на позицію В. Собчука, який без сумніву знайомий з працею Грушевського. До такого ж висновку приходить і польський дослідник Ян Тенґовський – «У всякому разі в 1434 році пише він (Федько Несвізький – К. М.) про свої маєтки подільські, як про спадок за батьком»[16].

Справа в тому, що «Отчич і дідич» це юридичні поняття XV ст., які в перекладі на сучасну мову означали б щось на зразок «власник спадкового майна». Звичайно, що ця формула ніби й передбачає, що попереднім власником маєтку був батько, однак не завжди. Будь-який реципієнт міг отримати землю в отчинне (тобто в спадкове) володіння, і стати таким чином «отчичом» цього уділу. Однак це не означає, що попереднім власником землі був його предок. Іншими совами, «отчина» могла бути як отримана від батька, так і набута самим «отчичем», себто власником. Так наприклад, у 1392 р. тодішній володар Поділля Федір Коріатович дає пану Гриньку декілька сіл «в дідизну і в отчину»[17], в 1388 р. брати Коріатовичі надали своєму слузі Немирі за його вірну службу в дідичне володіння (в дідизну і отчину) город Бакоту з прилеглими селами[18]. Таким чином, вказані пани Немиря і Гринько стали «дідичами та отчичами» Бакоти і Сокільця відповідно. Тобто стали власниками і отримали право передати майно у спадок своїм дітям, але цілком очевидно, що жоден з їх предків цими поселеннями не володіли. Подібних прикладів в актових матеріалах є достатньо, аби довести правдивість нашої гіпотези.

М. Ф. Котляр термін «Вотчина» пояснює, як «спадкову земельну власність князів, бояр та інших членів панівної верхівки у Київській Русі й середньовічній Україні»[19]. Серед шляхів виникнення вотчин автор вказує і «надання земель васалам». Очевидно, що позначення землі терміном «вотчина» не обов'язково передбачає факт володіння цією землею попередника в роду. Таким чином, в нашому випадку із Збаражом вотчинне володіння Федька Несвізького виникло не шляхом успадкування від батька, а через надання його (володіння) сюзереном князя Свидригайлом Ольгердовичем після його захоплення у 1431 році.

Варто звернути увагу і на той момент, що присягаючи на вірність польському королю, Федір Несвізький наголошує, що до того вірно служив його опоненту Свидригайлу. І це правда, бо інакше, для чого підкреслювати вірну службу ворогу нового сюзерена. Значно простіше було б наголосити на попередній вірній службі Ягайлу, звісно ж, якби така була. А якщо Свидригало захопив Збараж лише у 1431 році, то, відповідно, і його вірний слуга не міг володіти ним раніше. Отже, все вказує на те, що до 1431 року Збараж входив саме до Польського королівства та у власності предків Федька Несвізького не був. Докази на користь версії про Литовську історію Збаража до 1431 року є наслідком тиражування однієї помилки, яка сьогодні стоїть лише на двох стовпах: це фальшивка Стрийковського, в яку уже практично ніхто не вірить та хибне розуміння тексту присяжної грамоти Федька Несвізького.

Правильне трактування  вище описаних подій дає нам ключ до розуміння інших загадок минулого нашого краю, а їх немало. Скажімо до сьогодні жоден історик, що пробував свої сили в розв’язанні проблеми походження родів Збаразьких та Вишневецьких так і не пояснив чому володіючи такими могутніми оборонними осередками, як Вінниця, Брацлав чи Збараж предок вищезазначених родів постійно титулує себе Несвізьким. Для прикладу його гіпотетичний брат Юрій, як тільки отримав від дружини невелике поселення Передільниця у Галицькій землі відразу починає ідентифікувати себе, як князь з Передільниці[20], його онук Семен, переїхавши до Колодна стає Колоденським[21], а правнук Михайло після переїзду до Вишневця стає Вишневецьким[22]. 

Очевидно, що жодним Несвічем чи Несвіжем станом на 30-ті роки XV ст. ні Федір, ні Юрій уже не володіли. І придомок «Несвізький» був не більше ніж символічним ідентифікатором приналежності роду, який відразу замінювали при наявності хоч і невеликого, але власного землеволодіння. То чому все ж таки Федір не Збаразький, не Вінницький чи Брацлавський, а саме Несвізький? Щоб зрозуміти відповідь достатньо просто усвідомити той факт, що юридичним власником цих міст Федір став не раніше 1431-го року, а фактичним, через постійні бойові дії до 1435-го, тобто року, на якому обриваються наші відомості про нього повноцінно не став ніколи. Реальними власниками міста стали лише його нащадки, які дійсно перейшли на прізвище, похідне від міста та стали відомі в історії, як князі Збаразькі.

  

 

 

 

 

---

[1] Напевно саме ця відсутність потреби спеціально фіксувати своє походження на письмі, як доказ знатності роду для інших собі-подібних і допомогла Збаразьким в майбутньому уникнути лишніх проблем під час творення нового родоводу. Тобто, якщо говорити про письмову традицію фіксації родоводу саме в політичній площині, то вони дійсно почали все з чистого аркуша паперу.

[2] На момент підписання люблінської унії уже 11 років тривала війна за контроль над Лівонією, де литовський князь (він же і польський король) Сигізмунд ІІ Август та московський цар Іван IV Грозний були опонентами.

[3] Як бачимо з майбутніх подій цей майданчик було використано по максимуму.

[4] Наприклад, під час обрання Михайла Вишневецького у 1669 році на королівський трон шляхта надала перевагу своєму «П’ясту» перед чужинцями.  

[5] Келембет С. М. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI століть. с. 22.

[6] В цьому ж контексті можемо говорити і про минуле Вінниці, Хмільник чи Сокільця, які М. Стрийковський а за ним і інші також передали у власність Дмитру Корибуту.

[7] Численні видання уже нашого часу присвячені історії Збаража та місцевого замку неминуче «віддавали» його у власність литовських князів нащадків Дмитра Корибута.

[8] Літописець датує ці події 1211 роком, хоч більшість сучасних фахівців переконливо довели, що події мали місце у 1214 році.

[9] Літопис руський. с. 374.

[10] Daniłowicz I. Skarbiec diplomatów. s. 121.

[11] Jana Długosza Kanonika Krakowskiego Dziejów Polskich ksiąg dwanaście. s. 412.

[12] Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, Żmodska i wszystkiej Rusi etc. s. 101.

[13] Розов В. Пам’ятки і студії з історії української мови. с. 129.

[14] Собчук В. Д. Від коріння до крони. с. 79.

[15] Грушевський М. Історія України – Руси. Том IV. с. 175.

[16] Tęgowski J. Jeszcze o pochodzeniu kniazia Fiodora Nieświckiego. s. 88.

[17] Żródła Dziejowe. Tom V. s. 21.

[18] Kurtyka J. Podole w czasach jagiellońskich. s. 235.

[19] Енциклопедія історії України. с.  639.

[20] Келембет С. М. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI століть. с. 169.

[21] Собчук В. Д. Від коріння до крони. с. 88.

[22] Собчук В. Д. Від коріння до крони. с. 89.

Використана література.

 

1.      Грушевський М. Історія України – Руси. Том IV. XIV – XVI віки – відносини політичні. Видавниче товариство «Книгоспілка». Нью-Йорк. 1955.

2.      Енциклопедія історії України: в 5 т. / Редкол.: В. А. Смолій та ін. – К.: Наук. думка, 2003.

3.      Келембет С. М. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI століть. – Кременчук: Християнська зоря, 2017. – 212 с.

4.      Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. – К.: Дніпро, 1989. XVI + 591 с.

5.      Розов В. Пам’ятки і студії з історії української мови. Українські грамоти. Том перший. XIV в. та перша половина XV в. Київ. 1928.

6.      Собчук В. Д. Від коріння до крони: Дослідження з історії князівських і шляхетських родів Волині XV – першої половини XVII ст. – Кременець: Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник, 2014. – 508 с.  

7.      Daniłowicz I. Skarbiec diplomatów papiezkich, cesarskich, krolewskich, ksążȩcych, uchwal narodowych postanowien różnych władz i urzȩdow Litwy, Rusi Litewskiej. Tom II. Wilno 1862. s. 370.

8.      Jana Długosza Kanonika Krakowskiego Dziejów Polskich ksiąg dwanaście. Przekład Karola Mecherzyńskiego. Tom IV. Ks. XI. XII. W Krakowie w drukarni „Czasu. 1869. s. 678.

9.      Kurtyka J. Podole w czasach jagiellońskich. Studia i materiały. Wydawnictwo Towarzystwa Naukowego „Societas Vistulana”. Kraków 2011.

10  Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, Żmodska i wszystkiej Rusi etc. Warszawa, 1846. T. II. Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, Żmodska i wszystkiej Rusi etc. Warszawa, 1846. T. II.

11  Tęgowski J. Jeszcze o pochodzeniu kniazia Fiodora Nieświckiego // Genealogia. Studia i Materiały Historyczne. – Poznań-Wrocław, 1996. – T. 8. – S. 87 – 90. s. 88.

12  Żródła Dziejowe. Tom V. Lustracye Królewszczyzn ziem Ruskich Wołynia, Podola i Ukrainy z pierwszej połowy XVII wieku. Warszawa. 1877.