суботу, 2 жовтня 2021 р.

Дзвиняча і кельти. Маленьке українське село, древня цивілізація Європи та традиція Хеловіну – що спільного?

 

Здавалося б, що спільного сьогодні може бути між маленьким селом на Тернопільщині і древньою цивілізацією Європейського континенту? А з іншої сторони – що ми взагалі знаємо про наше минуле в його етнічному вимірі? Як далеко здатні прослідкувати отой безперервний ланцюжок поколінь, який тягнеться крізь час в глибину віків? Чи часто замислюємось - ким були наші далекі предки, у що вірили, яким богам молилися, як і коли заселили цей край та звідки прийшли? Відповіді на ці та багато інших запитань із зрозумілих причин і до сьогодні залишаються за межею наших можливостей. В даному випадку, перефразовуючи Сократа мусимо констатувати той факт, що знаємо лише те, що практично нічого не знаємо.




І, як на мене, головною причиною нашої історичної недалекоглядності є вузький фокус зору, що впирається в письмовий документ і сприймає його, як «наріжний камінь» знань про минуле, не помічаючи простору за межами цього «фокусу» з іншими джерелами пізнання історії. Іноді складається таке враження, що наші предки добре розуміли, що вороги будуть намагатися «стерти» пам'ять, переписуючи та знищуючи письмові джерела, а тому закодували ці знання та залишили нам безцінний скарб буквально у всьому, що нас оточує. Назви річок, хуторів, пагорбів, традиції та обряди, зрештою, особливості мови – усі ці речі залишилися «в оригіналі» тисячі років і саме вони є тією ниточкою, за яку можна схопитися аби відкрити для сучасників двері в далеке минуле та пізнати власне коріння. Варто лише підібрати ключик до цих таємничих знань предків…

Якщо вести мову про кельтські традиції, то, напевно, на початку варто зазначити, що кельтами сьогодні прийнято називати групу племен індоєвропейського походження, що заселяли значні простори Європи та вже в середині 1-го тисячоліття до н. е. були відомі римським та грецьким письменникам. Власне греки й дали ім'я цій групі давніх жителів Європейського континенту. Відомий чеський історик П. Шафарик, який тривалий час займався «слов'янською давниною» зазначав, що кельти були першими індоєвропейцями у Європі.

З іншої сторони, роздумуючи про минуле свого села, не один раз доводилося стикатися з доволі виразним «кельтським слідом» в історії Дзвинячі. І чим більше про це задумувався, тим виразніше вимальовувалася картинка минулого, тісно зв’язана з древнім світом кельтів. На перший погляд в присутності кельтів на теренах Західної України ніби й немає нічого дивного, адже сліди цих племен простежуються і далі на схід аж до берегів Дніпра. Дивною кельтська присутність видається лише на фоні радянського ідеологічного міфу, де на відміну від східних кочівників, як то скіфи чи сармати західним «буржуазним» впливам місця не знаходилося.   

В цій статті розповім про найбільш помітний «слід», як на мене, саме кельтської традиції у селі Дзвиняча. Мова йде про давній дохристиянський звичай, що тут називають «Дідами». Суть обряду, який сьогодні добре відомий мешканцям села, полягає в тому, що кожного року в передноворічну ніч (перед Старим Новим роком) сільські парубки  перевдягаються в спеціально зшитий напередодні одяг, який головно складається з маски-бороди та одітого на виворіт кожуха і ходять з хати в хату аби привітати односельчан з Новим роком. Вітають, щоправда, доволі грубо за допомогою ударів «ґудзком» чи шлангом по плечах, проте, незважаючи на це господар, якого «привітали», частує гостей смачними стравами і міцними напоями. Наступного ж дня «діди» збираються в центрі села та продовжують «вітати» усіх, хто прийшов аби подивитися на незвичних персонажів.



Сьогодні збережений обряд більше подібний на якусь дивну забавку без жодного «ідеологічного» наповнення, і, навряд чи хтось з його учасників здогадується про древнє коріння цієї традиції. Очевидно, що в давні часи обряд «діди» містив в собі глибоке сакральне значення, що уже давно стерлося з пам'яті. Проте сьогодні суть цього звичаю може бути пояснена через древню кельтську традицію «самайну».

Святкуванням «самайну» кельти відзначали закінчення періоду збору урожаю та початок нового року (зимового періоду), який тоді мав місце 1 листопада. Цікаво, що на відміну від нашого сприйняття початку дня – з ранку, в кельтській традиції було по-іншому – новий день розпочинався із заходом сонця і тривав до наступного заходу. Відповідно і новорічний «день» розпочинався увечері і тривав до заходу сонця наступного дня. Якщо в даному випадку провести паралелі з обрядом у Дзвинячі, то потрібно відзначити, що сьогодні складається хибне враження про те, що «діди» ходять два дні, в той час, як дійство вписується в рамки одних новорічних «кельтських» суток. Стосовно часу проведення, то можна припустити, що й «діди» раніше відзначали десь на межі між теплою та холодною порою року, однак на певному етапі з впровадженням офіційної (чи церковної) дати нового року на середину зими туди ж «емігрував» і обряд. На підтвердження того, що в давнину предки жителів села дійсно ділили сутки по-кельтськи заходом сонця можна привести християнську традицію заборони щось робити ще звечора напередодні церковного свята чи неділі. «Бо уже зайшло свято» - відповідали на запитання чому ж не можна працювати сьогодні, коли свято тільки завтра. Думаю, цю традицію ще всі пам’ятають, хоч уже мало хто дотримується.

Очевидно, давні кельти проводили пряму паралель між явищем таємничого дотику простору та часу. Вважалося, що день «зустрічі» двох часових циклів є тим самим моментом коли стикується і простір, або ж «зустрічаються» два світи – реальний та світ духів і предків-дідів. Таким чином, що померлі родичі, разом з іншими потойбічними силами, скориставшись відкритим порталом можуть відвідати свої родини. Очевидно, існувало переконання, що предки з того світу можуть якимось чином впливати на долю живих родичів. Саме тому незвичайних прибульців обов'язково потрібно було задобрити за допомогою їжі та напоїв аби забезпечити собі та худобі можливість пережити зиму. Таким чином, давні кельти при накриванні святкового новорічного столу обов'язково резервували місце для померлих родичів. Злих же духів, які могли нашкодити родині навпаки старалися тримати осторонь від обійстя та відлякували, одівши кожуха навиворіт.



Для мешканців маленького села сьогодні важливо, що саме описана вище «кельтьска традиція» дає можливість зрозуміти значення збереженого до сьогодні обряду та усвідомити його величезну історію. Однак «маленьке українське село» не залишиться в боргу і, як на мене, також може щось дати взамін кельтському світу або ж тим європейським державам, як то Ірландія, Уельс чи Шотландія, які сьогодні прийнято вважати правонаступниками давнього світу кельтів. В даному випадку я маю на увазі саму назву свята «самайн», яка до сьогодні так і не отримала чіткого пояснення і яку можна спробувати пояснити саме через її український аналог, що зберігся в селі Дзвиняча.

Але для початку наведемо фрагмент англомовної вікіпедії, що «пробує» з'ясувати походження назви «самайн». Отже,

В сучасній ірландській мові, як і в ґельській мові Шотландії назва «Samhain» зазвичай вживається з визначеним артиклем t Samhain (Ірландія), t Samhain (Шотландія), і Yn Tauin (острів Мен). Старші форми цього слова вимовляються, як Samhainn чи Samhuin. Від цього звичаю походить і кельтська назва місяця листопада – «Samhain».

Як здогадуються, назва Samhain походить від прото-індо-європейського терміну semo (summer), тобто літо. Як зазначає John T. Koch, незрозуміло чому свято, яке позначає початок зими повинно містити слово «літо». Інші припускають, що ця назва означає кінець літа від sam (літо) та fuin (кінець), проте це мала б бути народна етимологія. У 1907 р. Whitley Stokes припустив походження цього слова від протокельтського «Samani» (зібрання), а Joseph Vendryes підкреслив, що цей термін не може бути зв'язаним з «semo» (літом), тому що кельтське літо закінчувалося в серпні.

Як бачимо при поясненні цієї назви не лише немає єдиної думки, а й життєздатної  версії, як такої. Називати свято «кінець літа» само по собі не логічно тим більше, якщо це літо закінчилося ще два місяці тому. Виведення назви традиції від слова «зібрання» теж видається малоймовірним, адже назвати чи не головне свято року просто «зібранням» та відмовити йому у власній ідентифікації було б занадто банально, зрештою, так можна назвати і будь-яке інше дійство.

Тепер повернемося до Дзвинячі, тут, як уже було зазначено, цей обряд називають «дідами». Немає сумніву, що назва пов'язана з предками, які раз в рік отримували шанс подолати тонку межу між світами. Також не доводиться сумніватися, що ця назва як і сама традиція збереглася з прадавніх часів. А тепер саме цікаве – ірландською мовою «дід» звучить як «seanathair», шотландською «seanair», а валлійською «taid». Як бачимо саме ці терміни є надзвичайно близькими до двох варіантів назви свята Samhain і Tauin, які фігурують вище.    

Як відомо, з поширенням християнства язичницьке свято «самайну» «перетворилося» на День Всіх Святих, що в свою чергу в симбіозі з язичницьким культом  дало початок відомій сьогодні в цілому світі традиції Halloween. Цікаво, що в Дзвинячі жодної асиміляції не відбулося, древній обряд продовжував і надалі функціонувати, незалежно від християнської традиції, а тому й зберіг свою назву та традицію проведення практично «в оригіналі».  

Таким чином, поєднавши елементи української та кельтської традицій ми отримуємо важливе уявлення про цілісний древній обряд зустрічі Нового Року і, що не менш важливо,  черговий доказ кельтської присутності на теренах України.   

 

P. S. Описаний вище обряд «дідів» безумовно має бути збереженим, як важливий елемент нематеріальної культурної спадщини України, що сьогодні в умовах глобалізації знаходиться під загрозою зникнення. Адже древня традиція так само, як знайдений документ чи археологічний артефакт може розповісти багато цікаво про минуле краю.

Повертаючись до Дзвинячі зазначу, що обряд «дідів» далеко не останній «кельтський слід» на цих пагорбах, але про це згодом …

Немає коментарів:

Дописати коментар