Забутий символ України

            Сучасна Україна має чимало символів, які ідентифікують її у світі. Це і державні символи, як то прапор, герб чи гімн, але це, безумовно, і символи народні, які близькі кожному українцю, закарбовані глибоко у нашій генетичній пам'яті  – верба, калина, вишиванка, народна пісня і т. д.

Проте є ще один символ, про який, на жаль, усі чомусь забули і актуальність якого особливо важлива сьогодні, коли український народ вже вкотре у своїй історії веде боротьбу за елементарне право вільно жити на власній землі. Символом такої боротьби для наших предків завжди був дзвін. Той самий дзвін, що сотні років тому своїм відлунням гуртував наших предків до битви у випадку небезпеки та скликав на віче для вирішення поточних проблем у мирний час. Цілком очевидно, що й сьогодні народовладдя і єдність мають стати наріжним каменем нашого шляху до перемоги. Перше - як мета, а друге - як шлях до перемоги. Дзвін завжди мав надзвичайно важливе практичне значення в житті наших предків, а сьогодні має усі шанси стати символом відродження справжньої демократичної України з національно-свідомим суспільством.

Очевидно, що пересічний українець ХХІ ст., який мало знайомий з народним побутом давнини навряд чи зрозуміє важливість саме цього символу. Проте тисячу років тому ще в дохристиянську епоху дзвін, влаштований на пагорбі, був невід'ємним атрибутом життя наших предків. Чому ж ми забули про нього? Можливо тому, що наявні сьогодні письмові історичні джерела просто не сягають тих далеких часів. Проте є інші свідчення не менш важливі, на які просто неможливо не звернути уваги. Скажімо слово «Дзвін» звучить однаково на усіх слов’янських мовах, а це пряме свідчення того, що наші предки використовували його уже в той далекий час, коли ще жили разом в межах однієї спільної прабатьківщини. Цікаво, що за відсутності дзвона народ «збирали» на віче за допомогою двох металевих предметів. Такий нехитрий «механізм» називали «кликалом». Не важко помітити, що сучасні українські слова звати і кликати є похідними від «дзвона» та «кликала». Тобто тут ми маємо яскравий приклад того, як наша мова може служити ефективним інструментом дослідження минулого за відсутності письма. Те саме можна сказати і про топоніміку. Достатньо просто поглянути на карту з безліччю Звиняч, Дзвиняч та Звенигородів аби зрозуміти, що усі вони є похідними від «дзвона» та з'явилися ще в далеку доруську епоху.

Не секрет, що швидкість передачі інформації завжди була життєво важливим чинником в житті людства. Сьогодні в еру цифрових технологій, коли за декілька секунд будь-яка звістка розлітається по цілому світу ми не звертаємо на це уваги. Ми навіть не задумуємося що так було не завжди, що в давні часи для того, аби донести якусь інформацію до адресата потрібно було фізично подолати іноді величезну відстань, а на це витрачали час, який дуже часто був життєво важливим. Іншими словами, вчасно доставлене повідомлення скажімо, про небезпеку рятувало життя людей і, відповідно, навпаки – його затримання ставало фатальним. Саме тому людство завжди прагнуло збільшити швидкість передачі інформації, вигадувало різноманітні шляхи аби удосконалити цей процес. Римляни, для прикладу, на відстані видимості будували вежі і за допомогою певних знаків чи вогню (вночі) передавало інформацію на значні відстані без необхідності посилати гінця, що значно прискорювало процес. А що ж було робити слов'янам, які мешкали головно серед лісів та хащів. Не важко здогадатися, що єдиним засобом аби швидко передати інформацію в цих умовах залишався звук. Наші предки це прекрасно розуміли, вони використали цей спосіб довели його до досконалості (наскільки це було можливо в той час) і успішно застосовували не одне століття.

Достеменно відомо, що саме дзвін збирав наших предків на віче, де колективно вирішувалися усі важливі для поселення питання (ось вам і народовладдя). Очевидно, що для прийняття важливих рішень в першу чергу до уваги бралася думка старших членів суспільства, які уже мали за плечима життєвий досвід. Звідси і інститут старійшин чи старостів, який відігравав одну з ключових ролей в житті громади. Тут, напевно, варто згадати, що саме вічевий дзвін був символом народовладдя у слов'янському Новгороді до його захоплення московським правителем Іваном ІІІ, а символічний акт скидання дзвона став початком «полного повиновения великому князю» та остаточної втрати незалежності.  

На жаль, подібна ситуація склалася і на теренах України. Численні окупаційні режими знищили як сам інститут «Віче», так і його головний символ – дзвін. Від думки суспільства уже нічого не залежало, а, відповідно, й зібрання втратили свою актуальність. Народ на довгі століття занурився у глибоку ментальну кому, яку найкраще описав наш Кобзар – «Німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». Що ж стосується дзвона, то його від остаточного забуття врятувала нова релігія – християнство, що все глибше проникала в суспільство. Дзвін з язичницького кликуна перетворився на символом нашої духовності.

Таким чином, ми мусимо чітко зрозуміти, що в сиву давнину наші предки уже мали такий суспільно-політичний устрій, до якого цивілізована Європа приходить лише тепер і за який Україна сьогодні веде справді Вітчизняну війну. На жаль, сотні років різних окупаційних режимів не пройшли безслідно. Ми практично забули про далекий символ народовладдя, який мали наші предки, зневірилися у власних можливостях, звикли, що хтось має вирішити наші проблеми. Проте разом з тим цей символічний дзвін живе десь глибоко в нашій генетичній пам'яті, наслідком цього сьогодні і є просто неймовірне народне єднання  в моменти небезпеки. Це яскраво продемонструвала і сучасна війна, і  декілька майданів, зрештою, наслідком цього є і саме існування України, ментально відмінної від багатьох інших держав колишнього соціалістичного табору. Очевидно, що аби повністю скинути з себе столітнє ярмо рабства, розбудити нашу приспану пам'ять свободи тридцять років незалежності є дуже коротким терміном, однак ми рухаємося в правильному напрямку. І, не дивлячись на шалений опір ворога, в кінці цього шляху обов'язково буде перемога і дзвін, як один із символів відродженої, вільної, демократичної України.