В попередній статті ми прийшли до цілком логічного висновку про те, що князі Василь Вінницький, Василь Божський та Василь Коріатович є однією і тією ж історичною особою. Що, в свою чергу, дозволило спростувати версію польського історика Яна Тенґовського про Василя Вінницького, як потомка турово-пінської вітки Рюриковичів та предка княжого дому Збаразьких[1]. Єдине запитання, яке тривалий час не давало спокою це: чому Василь, на відміну від інших братів, не використовував патроніму Коріатович. Але відповідь тут, очевидно, лежить в тій площині, що, по-перше, відомо лише два документи, де він фігурує, а, по-друге, Василь, на відміну від братів, не володів цілим Поділлям, а мав власний уділ в його межах. Тому князь, як і багато інших нащадків Гедиміна, підкреслив своє право на маєтки, ігноруючи при цьому батьківське ім'я.
В даній статті
ми звернемо увагу на цю ж проблему (походження предка князів Збаразьких Федька
Несвізького), однак в інтерпретації уже українського історика Станіслава
Келембета[2],
якого у своїй статті «Болохівська земля і Збараж: історико-географічні та
генеалогічні аспекти дослідження» повністю підтримав краєзнавець Руслан
Підставка. Також в рамках даного дослідження будемо змушені порушити ще одну не
менш значиму таємницю вітчизняної історії, що має пряме відношення до минулого
нашого краю – феномен так званої Болохівської
землі і її правителів.
Станіслав
Келембет, стисло розповівши читачам головні моменти версії Яна Тенґовського,
зазначає, що турово-пінські Рюриковичі, від яких польський історик вслід за
своїм співвітчизником Ю. Вольфом вивів рід Збаразьких «як відомо жодного
відношення до згаданого пограниччя (мається на увазі Волино-Подільське
пограниччя – К. М.) не мали»[3]. На
нашу думку, в даному випадку С. Келембет дуже вдало підкреслив неможливість для
княжої династії бути станом на кінець XIV ст. «автохтонічно пов’язаною з
Волино-Подільським пограниччям» і в той же час представляти котрогось з
нащадків турово-пінської вітки Рюриковичів. Вважаємо за необхідне лише
уточнити, що, по-перше, ця відсутність обмежується хронологічно, як мінімум
1393 роком (моментом переходу Поділля під владу Вітовта), а, по-друге, якщо
вести мову про так звану Болохівську землю, то, як мінімум з початку ХІІІ ст.
потрібно говорити не лише про відсутність тут турово-пінської вітки руської
династії, а Рюриковичів взагалі.
Далі автор на
основі відомої хроніки Яна Длугоша формує гіпотезу про локалізацію «третього
Несвіжа»[4] на
відрізку шляху із Смотрича до Кременця. Зазначимо, що існування однойменного
поселення не підтверджується жодним іншим джерелом, а, відповідно, його
існування уже викликає сумніви. В даному контексті ми не будемо розвивати тему
родового гнізда Несвізьких, яка, на нашу думку, є ключовою для розуміння
походження династії Збаразьких, і, відповідно, потребує окремого дослідження.
Зазначимо лише, що усі подальші висновки пана Станіслава базуються на цьому
припущенні і подають його уже як беззаперечну істину.
Логічний
ланцюжок подій запропонований Станіславом Келембетом представлений наступними
ланками:
1.
Оскільки
Длугош згадує Несвіж під час подорожі короля Ягайла із Смотрича до Кременця, то
на відрізку цього шляху його й потрібно локалізувати станом на 1415 рік.
2.
Король
під час своєї подорожі мав обов’язково проїжджати через сучасний Волочиський
район Хмельницької області.
3.
На
основі сучасного переліку пам’яток археології Хмельницької обл. Станіслав
Келембет робить висновок, що городище біля с. Маначин «ідеально» підходить на
місце давнього Несвіжу.
4.
Оскільки
у XIII ст. територія сучасного Маначина «напевно» входила до складу
Болохівської землі, то князі Несвізькі є нащадками Болохівських князів.
5.
Болохівські
князі – це представники Чернігівської династії Ольговичів, гілки Рюриковичів.
Можливо трішки
не по темі, але описані вище п’ять ланок чимось нагадують тоталізатор, де у
випадку ставки на п’ять спортивних результатів навіть з 80-ти - 90-то
відсотковим шансом на виграш кожної, обов’язково одна не зіграє. В нашому ж
випадку шанси на правдивість кожної ланки в кращому разі не більші, як 50 %,
адже кожен пункт є лише припущенням автора. Відповідно, можна твердо говорити,
що висновок про зв'язок Федька Несвізького з Чернігівськими Ольговичами, який в
кінцевому результаті залежить від усіх ланок ланцюга, буде спростований, якщо
спростувати хоча б одну з цих ланок.
Перших чотири
ланки ми проаналізуємо згодом в статті, присвяченій родовому гнізду князів
Несвізьких, а в даній публікації зупинимося виключно на останній, де автор
стверджує, що Болохівські князі є представниками чернігівської династії
Ольговичів. Згаданий нами краєзнавець Руслан Підстака, називаючи цих князів
«нащадками Інгіваревичів»[5],
навіть не припускає можливості існування окремих правителів Болохівської землі,
не зв’язаних кровно з руською династією.
В контексті вище
описаної проблеми просто не можемо не звернути увагу на досить змістовну статтю
«Князи Болоховьсции» українських істориків Володимира Ричка та Олексія Толочка,
де автори цілком справедливо зазначають, що «Таємничі Болохівські князі – одна
з найдовше не розгаданих головоломок у нашій історіографії», разом з тим
підкреслюють, що «знайти їм місце в родині Рюриковичів не вдається»[6].
Зрозуміло, що головною причиною цієї таємниці є надзвичайно мала кількість
джерел, що, в свою чергу, дозволяє конструювати будь-які версії. Та все ж,
навіть тут не слід легковажно переходити «червоні лінії», аби не наплодити
нічим не підтверджених теорій, на яких потім, як на беззаперечних фактах
«наївні історики» будуть будувати власні версії. Наведемо простий приклад: усі
дослідники феномену Болохівських князів цілком
справедливо констатують той факт, що жодного разу жоден з цих князів не
названий на ім'я і діють вони завжди, як знеособлена група. Натомість С.
Келембет на основі дуже сумнівного припущення про існування Волино-Подільського
Несвіжа та його локалізації в межах «давньої Болохівської землі» виводить з
цього гнізда відомого князя, практично ровесника короля Данила Романовича Юрія
Несвізького[7].
Тобто, непевне припущення автора спростовує усі тези про «знеособлення» князів,
адже Юрій Несвізький названий конкретно на ім'я і за версією С. Келембета є
саме одним з Болохівських князів. З іншої сторони, видається малоймовірним
(якщо не фантастичним) двохсотлітнє існування Волинського Несвізького
князівства, яке, як і його представники, жодним чином не відобразилися в
жодному історичному джерелі[8] і
яке після 1415 року з невідомих причин раптово та безслідно зникає.
В попередній статті ми також акцентували увагу на тому,
що в умовах українського Поділля на рубежі XIV – XV ст. півстоліття занадто
великий термін аби припустити перебування будь-якого міста незмінно в межах
однієї династії. Натомість Болохівські князі, востаннє згадуються у 1241 році і
ця згадка пов’язана з каральним походом Данила Романовича, спрямованого на їх
знищення[9].
Тобто виходить, що предки Федька Несвізького майже дві сотні років не просто
тримали свої маєтки, а ще й розширювали їх. І це не дивлячись на погроми із
сторони Данила, не дивлячись на монголо-татарський вихор, прихід Коріатовичів,
завоювання Вітовта, перехід землі до Ягайла і т. д.
Звернемо увагу
на доволі суперечливий фрагмент праці С. Келембета. Автор з однієї сторони
погоджується з нашою теорією про заснування Вінниці, Брацлава, Хмільника і т. д. литовськими князями, яке мало б
мати місце після 1362 р, але, з іншої, твердить, що «князі Вінницькі-Божські (згадані
уже після 1362 р.), як і Несвізькі, напевне, також походили від давніх
Болоховських…» та ідентифікує Василя Вінницького, як одного з Болохівських
князів[10].
Іншими словами, якщо притримуватися логіки автора, то виходить, що, заволодівши
Вінницею та іншими містами Східного Поділля, Коріатовичі «садять» чи залишають
тут Болохівських князів, які до того ж мали володіти цими містами ще до приходу
литовців, а, відповідно, і до їх заснування. Краєзнавець Руслан Підставка
вказує, що «Василь Вінницький-Божський володів цими землями (мається на увазі
Збаразька, Вінницька та Хмельницька волості – К. М.) в 1388 – 1401 роках»[11].
Але як же тоді бути з військовим походом та захопленням Поділля Вітовтом, з
призначенням на Східному Поділлі Ягайлом своїх старост і т. д. Василь
Вінницький просто не міг безперервно з 1388 по 1401 рр. володіти цими землями.
Логіка розвитку історичних подій тут можлива лише у випадку, якщо
ідентифікувати Василя Вінницького, як Василя Коріатовича, якого було позбавлено
маєтків внаслідок походу Вітовта і якому на короткий час при допомозі
Свидригайла у 1401 р. вдалося повернути частину колишніх володінь. Саме такий
сценарій подій і був запропонований нами в попередній статті.
Але навіть не це
головне – аналізуючи історичний контекст, просто неможливо не погодитися з
думкою згаданих вище В. Ричка та П. Толочка про те, що літописні Болохівські
князі нічого спільного з домом Святого Володимира не мали. Усіх зацікавлених
ознайомитися більш детально відсилаємо до цієї праці. Ми ж в подальшому дослідженні опустимо ті моменти, де історики
підтримують тезу про Болохівських князів, як окремий незалежний від дому Рюрика
політичний елемент. Сконцентруємося натомість на фрагментах, які, на нашу
думку, в силу різних обставин автори не змогли потрактувати належним чином, а,
відповідно, і залишилися певні сумніви в загальному коректному висновку про
відмінність Болохівських князів від «Рюрикового племені».
Оскільки В.
Ричка та О. Толочко у своїй статті намагалися донести до читача думку про те,
що Болохівські князі насправді були
«інфраструктурним проектом» монголів під час їх західної кампанії 1240 –
1241 рр., то авторам обов'язково потрібно було нівелювати попередні домонгольські
літописні згадки про Болохівських князів. Найкращим методом довести свою версію
стала теорія про «редакторське втручання» в літописний текст та його
редагування, що називається «заднім числом».
Одним з
аргументів на користь «редакторського втручання» в Галицько-Волинський літопис
В. Ричка та О. Толочко називають те, що, нападаючи на Бакоту у 1241 р.,
Ростислав збирає «останок Галичан»[12],
а, отже «це передбачає якусь іншу попередньо розказану історію, в якій галичани
ще були в повному складі». Такою «історією», за думкою авторів, є напад
Ростислава на Галич, згаданий в літописі уже після подій під Бакотою[13].
Таким чином, за версією В. Ричка і О. Толочка, «пишучи через багато років,
галицький літописець не твердо пам’ятав послідовність подій і напад на Бакоту,
який відбувся після втечі Ростислава з Галича, помилково згадав раніше».
Натомість
вважаємо, що справа тут зовсім в іншому і про жодну помилку, а тим більше
втручання в текст не йдеться. Автори чомусь випустили з уваги два важливі
моменти, що мали місце напередодні 1241 року. Перше – це напад монголів на
Галичину і друге – це той факт, що Болохівська земля не чинила опору, а,
відповідно, не була знищеною та пограбованою. В Галичині, як вказують самі ж
автори роззорення було доволі значним: «міста лежали в руїнах, населення
винищене або ж розбіглося…»[14].
Саме про цей залишок галичан і йдеться в літописі. Виходячи з вище сказаного, хибним
вважаємо твердження авторів, що оригінальною потрібно вважати літописну згадку
про Болохівських князів лише за 1241 рік, а попередні згадки датовані 1231 та
1235 роками відповідно є вторинні і виникли вже після того, як було написано
історію конфлікту між Романовичами й Болохівськими князями у 1241 р[15].
Вважаємо, що нічого дивного в попередніх згадках немає. Болохівська земля, про
яку пам’ятали ще у XVI ст. не могла мати тривалість історичного життя лише один
рік, як зазначають шановні дослідники[16].
При цьому практично повна відсутність інформації про цей феномен в літописах є
зайвим доказом того, що ця земля, як і її еліта, тривалий час жила власним
життям та до дому Рюрика не належала. Через це згадується в хроніках лише
побіжно в ті моменти, коли її інтереси тим чи іншим чином «перетиналися» з
інтересами земель, залежних від правлячої княжої династії.
Звернемо увагу на згадку Болохівських князів у
Галицько-Волинському літописі в контексті походу угорського королевича Андрія
на Данила Романовича взимку 1232 – 1233 рр. Склад війська Андрія описаний
літописцем наступним чином: «А з королевичем був Олександр і Гліб Зеремійович,
та інші князі Болохівські»[17].
В. Ричка та О. Толочко вважають, що князі Болохівські в запропонованому
літописцем переліку «виглядають явно чужорідним тілом. Адже попереду стоїть муж
Гліб Зеремійович, і в такому випадку наступне «і інші князі Болохівські»
неможливе і позбавлене смислу»[18].
Знову ж таки, в
даному контексті вважаємо, що автор літопису просто прирівняв Болохівських
князів до боярина Гліба Зеремійовича. Для літописця це були «одного поля ягоди»[19].
Справа в тому, що через монопольне право Рюриковичів на владу в свідомості
тодішньої еліти, до якої безумовно мав відношення і літописець, такі поняття,
як «князь» і «правитель» перестали існувати роздільно. А, відповідно, дуже
часто термін «князь» під пером літописця мав означати аж ніяк не титул, а
просто статус людини – правителя. І цей статус, позначений терміном «князь» хроніст
і переносить на Болохівських князів. Зверніть увагу, в іншому місці літописець
зазначає «Доброслав же Суддич, попів онук, укняжився був і грабував усю землю»[20].
Або ще: «Володислав же в'їхав в Галич, і вкняжився, і сів на столі»[21]. Зрозуміло ж, що мова не йде про присвоєння
боярами Доброславом чи Володиславом титулу князя, а лише про захоплення влади в
певному регіоні. «Літопис, як ми бачимо, говорить, що Доброслав в якомусь сенсі
став князем» - зазначає Н. Молчановський[22].
Іншими словами, зумів «укняжитися» якимось чином (чи то правом меча, чи по волі
народу) - значить князь. Таким чином, вживання терміну «князь» поряд з
правителями Болохівської землі зовсім не означає їх зв'язок з титулованими
представниками дому Рюрика.
Зрозуміло, що
про жоден «чужорідний елемент» в даному фрагменті літопису, як стверджують В.
Ричка та П. Толочко тут не йдеться, а «муж Гліб Зеремійович», або йому подібні
бояри і є князями-правителями Болохівської землі. Для коректного розуміння
літописного тексту зовсім не обов'язково прибирати з нього згадки про Болохівських
князів, швидше, саме навпаки. Головною ж причиною «знеособлення» є те, що Болохівські
князі в очах літописця, який добре орієнтувався в тогочасній ситуації, не були
незалежними правителями, а просто виразниками позиції громади, яку
представляли. Тому їх роль, як особистостей була практично зведена до мінімуму.
Також, хотілося
б окрему увагу звернути на постійні звинувачення В. Ричка та О. Толочка на
адресу літописця стосовно «погано складених фраз» чи їх «граматичної
неузгодженості». Автори ніби забули, що творець літопису жив майже вісім
століть тому, що, можливо, мова літописання дещо відрізнялася від звичної йому
мови спілкування, що культура письма могла бути іншою, незвичною для нас
сьогодні. Очевидно, що для літописця головним було донести суть описаної події,
а погано складені і граматично неузгоджені фрази є цілком природним явищем, з
яким в даному випадку сучасникам просто потрібно змиритися. Процитуємо самого
літописця: «Хронікареві треба писати чисто все, що відбулося, іноді ж писати
про попереднє, а іноді вступати в пізніше: мудрий, читаючи, зрозуміє».[23]
Мусимо погодитися з твердженням Станіслава Келембета, що «якби Болоховські
князі були «створені» монголами лише у 1241 р., то редактор Галицького літопису,
як і його сучасники-читачі, напевне знали б про цей неординарний факт. А, отже,
подвійна «вставка» князів Болоховських до подій домонгольського часу, коли їх
начебто взагалі не існувало, легко б викрилася»[24].
З іншої сторони,
цілком погоджуємося з В. Ричкою та О. Толочком, що, назвавши Галицьких бояр і Болохівських
князів «братією» Михайло Всеволодович, який на той час сидів у Галичі мав на
увазі просто «співвітчизників», «своїх людей», але аж ніяк не братів в прямому
значенні[25].
Тим більше, що подібні випадки мають місце в інших місцях тексту Галицько-Волинського
літопису. До того ж, в період нападу галицьких бояр на Кам’янець (Волинський)
Михайло Всеволодович володів Галичем, тому галицькі бояри і були для нього
своїми. Очевидно, що саме це невірно потрактоване твердження літописця і
спонукало С. Келембета, та Р. Підставку, як і багатьох інших дослідників,
зробити висновок, що Болохівські князі були братами Михайла Всеволодовича, а,
відповідно, належали до чернігівських Ольговичів. Зрозуміло, що навіть у випадку,
якщо Михайло Всеволодович, називаючи «братією» вимагав віддати лише «своїх
співвітчизників» галицьких бояр, це аж ніяк не може виключати участь в поході і
Болохівських князів, як наполягають В. Ричка та О. Толочко. Вони «не суть вои
твои, но суть особини князи»[26] -
говорить Данилу Романовичу мазовецький князь Болеслав маючи на увазі Болохівських
князів. Навряд чи ця фраза могла б мати місце, якби ці князі були братами «по
крові» галицькому князю.
Вагомим доказом
іншої «природи» Болохівських князів та іншої політичної організації
підконтрольних їм територій, відмінної від Рюриковичів є той фактор, що назва
землі не походить від назви центрального міста, а в збірній назві князів
фігурує не головний замок, а назва усієї землі. Як справедливо стверджують В.
Ричка та О. Толочко: Болохів – «це не місто, не фортеця і не населений пункт, а
назва певного регіону. Цим і пояснюється обставина, яка так довго бентежила
істориків: серед міст Болохівської землі не названо власне «Болохів» їхню
гадану столицю»[27].
Зрозуміло, що в жодному підконтрольному Рюриковичам регіоні подібної
«обставини» не існувало. Р. В. Зотов зазначає, що те, що князі називаються на
за іменами і по-батькові, а за уділами ще не означає, що вони не з
«Володимирового дому».[28]
Автор ніби не помічає, що їх назва не є похідною від центру уділу, як у випадку
з нащадками Рюрика, а відображає збірну назву цілої підконтрольної усім князям
території. Разом з тим, не можемо не звернути увагу, що в переліку Болохівських
міст, наведеним у своєму дослідженні Р. Підставкою фігурує і Болохів. Зрозуміло,
чому, адже історики, які вигадали титулованих князів-Рюриковичів правителів
Болохова були змушені вигадати і сам Болохів, інакше ніяк[29].
Для справедливості відзначимо, що значна кількість дослідників погоджуються з
існуванням міста Болохова і навіть локалізують його неподалік сучасного м.
Любара Житомирської обл. Проте жодних доказів цьому немає: жодного разу в
жодному літописному тексті місто Болохів не згадується. Швидше навпаки, його
немає в переліку міст, захоплених Данилом під час карального походу. Хоч було б
цілком логічним, що якби таке існувало, то саме на нього в першу чергу не один
раз мали б бути спрямовані військові зусилля короля Данила і саме на цих
походах і мав би акцентувати увагу літописець.
Після приходу
монголо-татар у 1240 р. назавжди пішли в минуле традиційні реалії києво-руських
часів, суспільно-політична ситуація краю різко змінилася - усі терени колишньої
Київської Русі в тій чи іншій мірі стали в залежність від Золотої Орди. Старий
звичний до того політичний устрій було в значній мірі нівельовано, а
особливістю нового стало те, що одні землі зберегли князівську владу, а інші,
розташовані ближче до степу, перейшли в пряму залежність від орди.
А тепер звернемо
увагу на наступну проблему: з однієї сторони Болохівська земля дотатарського
періоду - це межиріччя Південного Бугу, Случі і Тетерева[30]
(за О. Білецька та ін.), однак з іншої, як справедливо зазначає у своїй праці
С. Келембет, є цілий ряд свідчень XVI ст., де
територія на південь від Горині носить назву Болохова чи Болохівської землі. Як
же узгодити ці протиріччя. В даному випадку можна припустити, що поняття
«Болохівської землі» ще в дотатарський період було чітко зафіксоване в
свідомості наших предків, як земля вільна від княжої (в класичному значенні
цього слова, зв’язаної з титулованими представниками дому Рюрика) влади. Таким
чином, що після приходу татар це поняття в свідомості місцевого люду значно
розширилося і охопило усі землі, які опинилися під прямою зверхністю ординців.
Зауважимо, що існує цілий ряд свідчень, що саме Горинь, як мінімум з останньої
чверті XIII і до середини XIV
ст. служила кордоном між Галицько-Волинським князівством і «людьми татарськими».
М. Грушевський зазначає, що «Бачили ми й
більш позитивні вказівки – що при кінці XIII
в. на поріччю Горини кінчилася Галицько-Волинська держава, й далі лежали землі
«татарські»[31].
Таким чином, можемо говорити, що термін «Болохівська земля» вжитий неодноразово
у XVI ст. бере свій початок з часів татарського панування
«за Горинню» і означає землю поза політичними впливами представників династії
Рюрика. З іншої сторони, має бути чітке розуміння того, що для формування такої
асоціації (Болохова, як землі вільної від княжої влади) потрібен був тривалий
період часу існування «болохівського феномену» в дотатарську добу окремо від
династії Рюриковичів.
Звичайно, ми не
можемо категорично відкинути можливості входження теренів «За Горинню» і до,
власне, Болохівського князівства дотатарського періоду. Однак, більш
правдоподібною на нашу думку виглядає версія, що тут мова йде саме про
татарський період.
М. Грушевський
зауважив, що у 1395 році, коли король Ягайло передавав Західне Поділля
краківському воєводі Спитку з Мельштина, то зазначив, що округи Теребовля і
Стінка так само, як і Меджибіж, Божський та Вінниця виключаються з Подільської
держави Спитка. «Цього застереження», - пише історик, «не можна трактувати
інакше, ніж в той спосіб, що Теребовля відносилася до Поділля ще в кінці XIV ст. і давніше до нього належала, але була відірвані
від нього колись за Казимира» [32].
Тобто Теребовлянська земля, до якої входив і Збараж також відносилася до
«татарських земель» і була приєднана до Галичини лише під час військового
походу польського короля Казимира у 1349 році.
Із приходом
«татарського чинника» зійшли з політичної сцени і «Болохівські князі», але
тільки для того, щоб під впливом іншої літописної традиції за посередництвом
носіїв тюркських мов перетворитися на місцевих отаманів («одамон» - тюркське
пастух, управитель), які продовжили представляти інтереси громади та збирати
данину для нових господарів. «Отамани, які служили перед баскаками
представниками всього населення Поділля, були чимось на зразок маленьких
місцевих князьків» - зауважив дослідник Поділля М. Молчановський[33].
Ми ж дозволимо собі припустити, що в місцевій традиції цих князів-отаманів
іменували просто старцями чи старостами. Адже, як вдало відзначила Олена
Русина, в межах Мозирського та Любецького повітів, які не контролювалися
татарами (і в яких після татарських погромів значно ослабла княжа влада – К.
М.), ми бачимо існування такого архаїчного інституту, як «старці»[34],
котрим належала судово-адміністративна влада у волостях та право збирання
податків.
Саме з цими князями-отаманами-старцями
і прийшлося «входити у приязнь» синам литовського князя Коріата під час їх
проникнення на Поділля. Зрозуміло, що якби на той час тут існував якийсь,
навіть найдрібніший княжий прошарок представлений кимось з нащадків Рюрика, то
домовлятися Ольгерду довелося б саме з її представниками, а нам сьогодні було б
хоч щось відомо про їх замки на Поділлі, відносини з «братами по крові» та
ярлики, отримані від татарських ханів на право княжіння.
Очевидно, що
місцевий люд, побачивши неабияку військову міць татар, не мав іншого виходу, як
прийняти та змиритися з новою реальністю. Однак можемо припустити, що разом з
цим не припинялися і пошуки можливостей позбутися важкої татарської зверхності.
Саме тому в середині XIV ст. отамани, як представники місцевого люду й «увійшли
в приязнь» з Коріатовичами. Дана ситуація також пояснює, чому на Поділлі не
було жодного замку, адже якби тут були представники татар із своєю залогою, чи
напівнезалежні Рюриковичі, то замок з військовим гарнізоном був би чи не
головною гарантією їх безпеки та запорукою влади. З іншої сторони, Рюриковичі
обов’язково
б шукали підтримки своїх родичів в боротьбі з татарами чи один з одним, однак
нічого подібного за ціле століття ми не спостерігаємо.
Але якщо ми не
бачимо руських князів на Поділлі до приходу Коріатовичів, то тим більше важко
уявити наявність таких тут уже після приходу нових господарів у яких, звичайно
ж, не було жодної причини ділитися своїми новими уділами з чужинцями, рівними
собі за статусом, адже було не мало претендентів і серед своїх.
В. М.
Михайловський цілком слушно зауважив, що на території Поділля до приходу
литовських князів не було жодного удільного князівства[35].
Ми ж зазначимо, що, судячи з усього, все йшло до виникнення окремого уділу з
центром у Бакоті чи де інде. Однак з початком ординської експансії подібна
перспектива стала неможливою. Для «дому Святого Володимра» банально не
вистачило часу.
Підсумуємо: Болохівські
князі - надзвичайно цікавий феномен в історії України. Феномен, який,
безумовно, ще залишає дуже багато запитань. Однак напевно можна говорити вже
сьогодні, що, як мінімум з початку XIII ст. жодного
відношення ці князі не мали ні до «дому Святого Володимира», ні до предків чи
потомків князя Василя Вінницького (Василя Коріатовича) і, тим більше, не мали
ніякого відношення до генеалогії «нашого» Федька Несвізького (предка майбутньої
династії Збаразьких і Вишневецьких). Більше того, усі землі, які у 1434 році
фігурують, як власність Федька Несвізького як мінімум за століття до приходу
Ольгерда і Коріатовичів перебували під прямою татарською зверхністю та
безпосереднім управлінням отаманів. Далі з 1362 по 1393 рік ці ж землі (крім
Збаража) належали синам литовського князя Коріата. Як бачимо, в цьому ланцюжку
подій довжиною в ціле століття місця для Рюриковичів на теренах майбутнього
Поділля просто немає.
Політичні умови
в краї кардинально змінилися з переходом Поділля під владу Великого князя
Вітовта у 1393 р. Але це уже зовсім інша історія …
[1]
Щоправда, тут можна зробити припущення про родинний зв'язок Федька Несвізького
та Василя Коріатовича, яке, в свою чергу, виводить родовід князів Збаразьких
замість від Коріата (замість Корибута, що фігурує в родинній легенді). Однак
дане припущення видається малоймовірним.
[2]
Варто відзначити вагому працю Станіслава Келембета на тему походження княжої династії
Збаразьких, Вишневецьких та ін. споріднених з ними родів. Автору вдалося
зібрати та проаналізувати величезний масив документів. Не дивлячись, на те, що
не у всьому можна погодитися з висновками С. Келембета, на нашу думку, сьогодні
це одне з найоб’ємніших та
найзмістовніших досліджень, на яке ми ще не один раз звернемо увагу.
[3] Келембет
С. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI
століть. с. 61.
[4]
Усі попередні дослідження щодо локалізації родового гнізда князів Несвізьких
звертають увагу на два населених пункти: сучасне місто Несвіж (Мінська обл.,
республіка Білорусь) та село Несвіч (Волинська обл., Луцький район, Україна).
[5]
Підставка Р. Фортифікації Збаража (відоме і невідоме). с. 284.
[6] Ричка В., Толочко О. "Князи Болоховьсции". с. 84.
[7] Келембет
С. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI
століть. с. 71.
[8] Крім,
звичайно, сумнівної згадки у польського хроніста Яна Длугоша.
[9]
Зазначимо, що після 1241 року Болохівські князі уже ніколи не фігурують в
літописах.
[10]
Келембет С. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI
століть. с. 79.
[11]
Підставка Р. Болохівська земля і Збараж: історико – географічні та генеалогічні
аспекти дослідження. с. 286.
[12] Ричка В., Толочко О. "Князи Болоховьсции" с. 89.
[13] Ричка В., Толочко О. "Князи Болоховьсции" с. 89.
[14] Ричка В., Толочко О. "Князи Болоховьсции" с. 84.
[15] Ричка В., Толочко О. "Князи Болоховьсции" с. 89.
[16] Ричка В., Толочко О. "Князи Болоховьсции" с. 84.
[17] Літопис
руський. с. 389.
[18] Ричка В., Толочко О. "Князи Болоховьсции" с. 94.
[19] Н. Молчановський
прийшов до висновку, що Гліб Зеремійович і був одним з болохівських князів.
[20] Літопис
руський. с. 398.
[21] Літопис
руський. с. 373.
[22]
Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года. с. 107.
[23] Літопис
руський. с. 410.
[24]
Келембет С. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI
століть. с. 72.
[25] Ричка В., Толочко О. "Князи Болоховьсции" с. 96.
[26] Ідрісов
Д. Наукові погляди М. С. Грушевського на болохівську проблему. с. 11.
[27] Ричка В., Толочко О. "Князи Болоховьсции" с. 103.
[28] Зотов
Р. В. О Черниговских князьях по Любецкому синодику. с. 163.
[29]
Підставка Р. Болохівська земля і Збараж: історико – географічні та генеалогічні
аспекти дослідження. с. 284.
[30] Білецька
О. Поділля
на зламі XIV – XV ст. с. 70.
[31] Грушевський
М. Історія України – Руси. Т. IІІ. с.
168.
[32] Грушевський
М. Історія України – Руси. Т. IV. с. 89.
[33] Молчановский
Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года. с. 158.
[34] Русина
О. В. Україна під татарами і Литвою. с. 62.
[35] Михайловський В. М. Формування території історичного Поділля у другій половині XIV ст. с. 67.
Використана
література.
1.
Білецька О. Поділля на зламі XIV – XV ст.: до
витоків формування історичної області: Монографія. Одеса: Астропринт, 2004. –
416 с.
2.
Грушевський М.
Історія України – Руси. Т. IІІ. До
року 1340. Видавництво «Книгоспілка». Нью-Йорк 1954. С. 168.
3.
Грушевський М.
Історія України – Руси. Т. IV. XIV – XVI віки.
Відносини політичні. Видавництво «Книгоспілка». Нью-Йорк 1955.
4.
Ідрісов Д. Наукові погляди М. С. Грушевського на
болохівську проблему. «Археологія & Фортифікація
України». Збірник матеріалів VІ Міжнародної науково-практичної конференції. –
Кам’янець-Подільський, 2016. – 432с.
5.
Зотов Р. В. О Черниговских князьях по Любецкому
синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. – СПб., 1892.
6.
Келембет С. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI століть. – Кременчук:
Християнська зоря, 2017. – 212 с.
7.
Літопис руський/Пер. з давньорус. Л. Є.
Махновця. – К.: Дніпро, 1989. XVI+591
с.
8.
Михайловський В. М. Формування території
історичного Поділля у другій половині XIV ст. Український історичний журнал. -
2017. № 3.
9.
Молчановский Н. Очерк известий о Подольской
земле до 1434 года : (преимущественно по летописям). – Киев: Тип. Императ. Ун-та св.
Владимира, 1885. – 388.
10.
Підставка Р. Фортифікації Збаража (відоме і
невідоме). Науково – популярне видання. Збараж – Тернопіль. Видавничий відділ
ТНПУ, 2012. с. 112.
11.
Підставка Р. Болохівська земля і Збараж:
історико – географічні та генеалогічні аспекти дослідження. Стародавній
Меджибіж в історико-культурній спадщині України: науковий вісник з проблем
регіональної історії та пам’яткознавства.
Хмельницький, 2016. с. 284 – 287.
12. Ричка В., Толочко О. "Князи Болоховьсции" // Ruthenica.
- 2016. - Т. 13. - С. 83 – 107.
13.
Русина О. В. Україна під татарами і Литвою. -
Київ: Альтернатива, 1998. - 320 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар