Перша згадка про Вишнівець. Чому не 1395?

            Якщо сьогодні ми відкриємо будь-яку публікацію, де є історична довідка про Вишнівець, то в більшості з них неодмінно прочитаємо, що вперше містечко згадано у 1395 році. Пов’язують цю згадку із зведенням оборонного замку на березі Горині рідним братом тодішнього короля Польщі Володислава Ягайла литовським князем Дмитром Корибутом Ольгердовичем.

В даній статті спробуємо пояснити, чому згадка про Вишнівець у 1395 році є пізнішою фальшивкою і звідки взагалі ця дата взялася. Відразу зазначимо, що жодного документу, де було б згадано Вишнівець у 1395 р. не існує і ніколи не існувало. То в чому ж тоді справа? Чому ми не можемо прийняти 1395 рік за першу документальну згадку про Вишнівець?

В даному випадку важливо звернути увагу на два моменти. Перший, це той факт, що текст, в якому фігурує Вишнівець в контексті кінця XIV ст. був написаний майже через два століття у другій половині XVI ст., а другий, що навіть в цьому пізньому документі конкретно 1395 року немає.

Напевно, варто розпочати з того, що в другій половині XVI ст., князі Збаразькі і Вишневецькі знаходилися на вершині своєї могутності. Вони не лише володіли величезними земельними наділами, а й займали ключові посади в тодішньому Великому Князівстві Литовському, до складу якого на той час входили терени Волині та Східного Поділля. Зрозуміло, що аби підкріпити свій високий статус в тодішньому суспільстві найкращою перспективою для князів Збаразьких та Вишневецьких було створити собі родовід, який би поріднив їх саме з правлячою королівською династією. Особливо гостро постало питання походження цих впливових княжих династій напередодні підписання Люблінської унії. На той час королем Польщі та великим князем Литви був Сигізмунд ІІ Август – останній представник династії Ягелонів на польському троні. Династії, яка отримала свою назву від імені короля Ягайла. Сам Ягайло був призначений Великим Князем Литви ще у 1377 р., а у 1386 обраний королем Польщі. Його нащадки безперервно правили обома державами, до яких входила більша частина сучасної території України аж до 1572 р. Король Ягайло був представником литовської династії Гедиміновичів.

Цікаво, що аж до середини XVI ст. князі Збаразькі та Вишневецькі своїми предками не цікавилися. Принаймні в жодних документах це не відображено. А коли уже постало питання походження, то, очевидно, що найкращим кандидатом на роль далекого предка мав бути хтось із родичів правлячої династії. Зрозуміло, що претендент мав жити в далекому минулому, та на момент творення легенди не мати нащадків, які могли б викрити брехню, заявивши свої права на роль нащадків. Таким родичом було обрано литовського князя Дмитра Корибута Ольгердовича, рідного брата короля Ягайла, активна політична діяльність якого саме і припала на 90-ті роки XIV ст. У цього Дмитра було три сини – Іван, Зигмунд та Федір, одного з них (Зигмунда) було навіть проголошено королем Чехії. Однак для творців легенди ключовим стало інше – те, що усі три сини Дмитра Корибута зійшли зі світу «бездітними»[1], тобто такими, що не залишили жодного чоловічого нащадка. Та й часу з їх смерті пройшло достатньо, аби пам'ять про справжній стан справ затерлася. В даному випадку залишилося лише створити менш-більш правдоподібну легенду та закріпити її у свідомості тодішнього суспільства через фіксацію в історичних хроніках, що в умовах того часу в принципі зробити було не складно. За цю справу взявся польський історик Мацей Стрийковський, який вперше і описав походження княжих династій Збаразьких і Вишневецьких.

Сама ж легенда походження вище згаданих династій виглядала наступним чином. Після того, як великого литовського князя Ягайла у 1386 р. було обрано на польський престол, його намісником в литовському князівстві став двоюрідний брат Вітовт. Зрозуміло, що потенційний предок князів Вишневецьких і за сумісництвом рідний брат Ягайла Дмитро Корибут, який після смерті батька отримав в уділ Новгород-Сіверське князівство, не погодився з таким розкладом, адже вважав, що має не менші права на великокняжий престол у Вільному. Внаслідок військової сутички з Вітовтом, Дмитро Корибут терпить поразку та потрапляє в полон. Згодом правитель Литви випускає родича на волю, але Новгород-Сіверської землі уже йому не повертає, а взамін дає землі на Поділлі і Волині, а саме: Кременець, Брацлав, Сокілець і Вінницю. Пізніше ж, як зазначає Стрийковський, уже сам Дмитро Корибут збудував замки у Збаражі та Вишнівці. У цього Дмитра був син Федір, який, в свою чергу, мав сина Данила, і уже від цього Данила, за версією Стрийковського,  походять князі Збаразькі та Вишневецькі.

Тепер щодо самого 1395 року. В згаданій мною хроніці Стрийковського, яка, нагадаю, була написана лише у XVI ст. не без впливу Збаразьких і Вишневецьких, жодної дати побудови замків у Збаражі та Вишнівці немає, відомо лише, що описані події відбуваються у 90-х роках XIV ст. То звідки ж взявся саме цей рік. Очевидно, логіка дослідників наступна. Як відомо, з 1362 р. після знаменитої битви на Синіх Водах власниками Поділля, куди безумовно входили Вінниця, Сокілець та Брацлав стали племінники Ольгерда, сини іншого Литовського князя Коріата, які, напевно, і дали назви цим містам. Як пише Стрийковський, останній з них - Федір був вигнаний з Поділля тим же кривдником Вітовтом у 1395 р. Зрозуміло, що Вітовт не міг передати Вінницю, Брацлав та Сокілець Дмитру Корибуту, допоки не відібрав їх від Федора Коріатовича. А відібрав у 1395 році, таким чином і маємо саме цей рік.

Важко вказати, хто перший провів ці нескладні підрахунки і вказав на 1395 рік. Однак, очевидно, що решта пізніших авторів просто скопіювали та розтиражували цю інформацію, не розібравшись у всіх тонкощах ситуації. Але навіть та ж хроніка Стрийковського говорить, що замки у Збаражі та Вишнівці були збудовані Корибутом «потім»[2], а не відразу. Тобто, якщо і повірити Стрийковському про Дмитра Корибута у Вишнівці, то 1395 р. є сумнівним, адже, отримавши такі великі «городи», як Кременець, Вінниця чи Брацлав, власник навряд чи відразу приступив би до побудови замків у віддалених від головних центрів поселеннях. Логічним було б припустити, що побудова твердинь у Збаражі та Вишнівці мала стати наслідком втрати інших, значніших замків, а на це потрібен був час. Забігаючи наперед, зазначимо, що ідеальною кандидатурою на роль будівничого Збаразького та Вишнівецького замків міг стати уже син Дмитра Федір, який, за написаним Стрийковським сценарієм, після оголошення війни Ягайлу, дійсно був позбавлений інших маєтків. Але автор не пішов цим шляхом, тому що для нього (а, швидше, для його замовників) надзвичайно важливим був зв'язок із найбільш знаменитим із синів Дмитра Корибута – Зигмундом. Зрозуміло, що якби Федір Дмитрович став першим Збаразьким, то використовувати цей придомок по відношенню до його брата Зигмунда (що Стрийковський робить неодноразово) було б некоректно.

Підсумовуючи усе вищесказане зазначимо, що вся історія, описана Стрийковським про замки у Збаражі та Вишнівці, збудовані Дмитром Корибутом – це вигадка XVI ст. Ані самого Дмитра Корибута, ані його нащадків у Вишнівці чи Збаражі ніколи не було і жодними землями вони тут не володіли, відповідно і замків не будували. Існують серйозні аргументи на користь зовсім іншої версії минулого нашого краю, особливо показовою в даному випадку є історія міст Східного Поділля. Як приклад, можна навести документ, датований 1395 р., за яким король Польщі Володислав Ягайло надає краківському воєводі Спитку з Мельштина землі Західного Поділля, а Східне Поділля з містами, які, за Стрийковським, мали б належати Дмитру Корибуту, король «задержує для себе»[3]. Та й взагалі уявити, що правління рідного брата короля на Волині та Поділлі пройшло безслідно для історії просто неможливо. Зрозуміло, що не був литовський князь Дмитро Корибут і предком князів Збаразьких та Вишневецьких, відповідно, й розповідь про нього в контексті 1395 р. не може бути ототожнена з першою письмовою згадкою про Вишнівець.

 

Разом з тим, варто відзначити, що М. Стрийковський блискуче впорався з поставленим перед ним завданням. Його версія подій перекочувала до багатьох інших книг, та в уяві сучасників стала беззаперечною істиною. Більше того, загадка походження роду не розгадана до сьогодні, хоч заплутати істориків ХХ ст. в плани Стрийковського, звісно ж, не входило.

 

---

[1] ПСРЛ. – СПб., 1856. – Т. VII. – с. 255.

[2] Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, żmódzka i wszystkiéj Rusi. s. 101.

[3] Сіцінський Ю. Поділля під владою Литви. c. 67.

Джерела та література

 1.      ПСРЛ. – СПб., 1856. – Т. VII.

2.      Сіцінський Ю. Поділля під владою Литви.: Монографія. – Кам’янець – Подільський, 2009.  

3.      Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, żmódzka i wszystkiéj Rusi. T. II. Warszawa, 1846.