Забутий символ України

            Сучасна Україна має чимало символів, які ідентифікують її у світі. Це і державні символи, як то прапор, герб чи гімн, але це, безумовно, і символи народні, які близькі кожному українцю, закарбовані глибоко у нашій генетичній пам'яті  – верба, калина, вишиванка, народна пісня і т. д.

Проте є ще один символ, про який, на жаль, усі чомусь забули і актуальність якого особливо важлива сьогодні, коли український народ вже вкотре у своїй історії веде боротьбу за елементарне право вільно жити на власній землі. Символом такої боротьби для наших предків завжди був дзвін. Той самий дзвін, що сотні років тому своїм відлунням гуртував наших предків до битви у випадку небезпеки та скликав на віче для вирішення поточних проблем у мирний час. Цілком очевидно, що й сьогодні народовладдя і єдність мають стати наріжним каменем нашого шляху до перемоги. Перше - як мета, а друге - як шлях до перемоги. Дзвін завжди мав надзвичайно важливе практичне значення в житті наших предків, а сьогодні має усі шанси стати символом відродження справжньої демократичної України з національно-свідомим суспільством.

Стратегічна помилка агресора або історія має значення.

 

Думаю, сьогодні очевидним є той факт, що російський агресор живе в полоні власних ілюзій і власному ментальному мікросвіті, який не має нічого спільного з реальністю ХХІ ст. Це чітко випливає в тому числі і з його статті «Про історичну єдність росіян та українців». Якщо прийняти той факт, що в цій доволі об’ємній публікації викладено дійсно думки автора, то напрошується однозначний висновок – історія має значення. Адже це саме незнання історії стало головною причиною розв’язання кривавої війни і те ж саме незнання стане причиною поразки агресора.

Будівництво Вишнівецького палацу. Частина 2. Що кажуть історики.

В минулій статті я здійснив спробу аналізу відомих на сьогодні документальних джерел, які могли використати історики в своїх працях на тему побудови Вишнівецького палацу та часу, коли це будівництво могло мати місце. Як виявилося, не зважаючи на одностайність думки сучасних дослідників, жодних підстав для якихось категоричних висновків в цих джерелах немає.

В даній публікації спробую в хронологічній послідовності прослідкувати позицію істориків, які в різний період часу торкалися теми побудови Вишнівецького палацу. Важливо зрозуміти: на чому базувалися їх висновки, як змінювалася тенденція та якою є думка сучасних дослідників? Зрештою, на скільки обґрунтованим може бути твердження про Михайла Сервація, як фундатора Вишнівецького палацу.

Дзвиняча і кельти. Маленьке українське село, древня цивілізація Європи та традиція Хеловіну – що спільного?

 

Здавалося б, що спільного сьогодні може бути між маленьким селом на Тернопільщині і древньою цивілізацією Європейського континенту? А з іншої сторони – що ми взагалі знаємо про наше минуле в його етнічному вимірі? Як далеко здатні прослідкувати отой безперервний ланцюжок поколінь, який тягнеться крізь час в глибину віків? Чи часто замислюємось - ким були наші далекі предки, у що вірили, яким богам молилися, як і коли заселили цей край та звідки прийшли? Відповіді на ці та багато інших запитань із зрозумілих причин і до сьогодні залишаються за межею наших можливостей. В даному випадку, перефразовуючи Сократа мусимо констатувати той факт, що знаємо лише те, що практично нічого не знаємо.

Древній Збараж. Історія одного обману.

         Напередодні Люблінської унії 1569 року перед княжими династіями, які панували на землях, що ось-ось мали стати територією нової держави постало питання ідентифікації свого походження. Очевидно, що за руської доби ця проблема була відсутньою, адже влада передавалася, що називається «по крові» і вся велика титулована родина утворювала замкнуте коло,  прекрасно усвідомлюючи при цьому суспільно-політичний статус один одного. Щось комусь пояснювати ніколи раніше потреби не виникало[1]. Принципових змін не відбулося й за так званої «Литовської доби». Прийшла ще одна династія, яка з однієї сторони дещо потіснила нащадків Рюрика на теренах сучасної України, а з іншої, дуже швидко поріднилася з руськими князями та зрештою розділила з ними владу. Суспільно-політичний устрій не зазнав кардинальних змін. Знову ж таки «своїх», якими були тепер представники двох династій (змішаних внаслідок династичних шлюбів) усі знали.

Будівництво Вишнівецького палацу. Що кажуть джерела?

           Про роль останнього представника династії Вишневецьких у відродженні родового гнізда, головним елементом якого, звісно ж, є збережений до сьогодні княжий палац можна прочитати в кожній статті, присвяченій маєтку незалежно від того, є це популярна чи наукова праця. Головний посил цих публікацій зводиться до того, що останній представник роду, який протягом двох з половиною століть відігравав важливу роль європейської політики, не залишивши спадкоємця, береться за відновлення родового гнізда. І ця справа перетворюється мало не на головну мету господарської діяльності князя протягом останніх років його життя. Проте, не дивлячись на таку одностайність думки дослідників та доволі значний об'єм накопиченого матеріалу дискусійні моменти, які змушують задуматися  залишаються і надалі. Саме цим на перший погляд непомітним розбіжностям і буде присвячено ряд моїх публікацій. Зазначу, що я ні в якому разі не ставлю під сумнів вагомий вклад Михайла Сервація в розбудову палацово-паркового комплексу у Вишневці, але разом з тим хочу показати, що тема далеко не вичерпана і проблемних моментів, які мають стати предметом майбутніх досліджень ще доволі багато.

 

Збараж до Збаража або ще раз про ювілей.

 

Вже в цьому році відзначатимемо 810 річницю з часу першої писемної згадки про місто Збараж (Тернопільської обл.). Як зазначено в Галицько-Волинському літописі за іпатіївським списком у 1211 р. польський король Лєшко Білий разом з руськими князями не зміг здобути Галича «і, пішовши, пустошив він довкола Теребовля, і довкола Моклекова, і Збаража, а Биковен узятий був ляхами і руссю»[1].

Однак, як зазначив у своєму ФБ дописі Руслан Підставка,[2] ще у 1923 р. уродженець Тернополя Броніслав Адольф Влодарський цілком аргументовано прийшов до висновку, що описані в літописі події насправді мали місце трьома роками пізніше у 1214 р. Такої ж думки притримувався і знаний історик Леонід Махновець, який у 1989 р. видав переклад літопису руського за іпатіївським списком та при перерахунку літочислення події із згадкою про Збараж датував 1214 р.